Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

— Ніколи! — рішуче урвав мене капітан.

— Ну, тоді я та товариші мої ладні взяти ваш рукопис на зберігання, і коли ви нас пустите на волю…

— На волю! — проказав капітан, встаючи.

— Так, капітане. Саме про це я й хотів поговорити з вами. Вже сім місяців ми на вашому судні, і сьогодні я хочу запитатися від імені товаришів і свого власного: невже ви думаєте тримати нас отут вічно?

— Пане Аронаксе, я сьогодні скажу те саме, що й сім місяців тому: «Хто увійшов до «Наутілуса» — ніколи із нього не вийде!»

— Таж це справжнісіньке рабство!

— Називайте, як хочете.

— Але раб повсюдно зберігає за собою право повернути собі волю! Всі засоби до цього — прийнятні!

— А хто позбавляє вас цього права? Чи я коли-небудь зв'язував вас присягою?

Капітан дивився на мене, схрестивши руки.

— Капітане, — знову почав я, — повертатися до цього питання неприємно ні вам, ані мені. Та скоро вже почали — доведімо його до краю. Кажу ще раз — ідеться не тільки про мене. Для мене наукова праця — це підтримка, велика розрада, захоплення, пристрасть, що допомагає забути все на світі. Як і ви, можу я жити всіма забутий, в тіні, з кволою надією передати колись нащадкам наслідки моїх студій з допомогою якогось гіпотетичного апарата, відданого на ласку вітрів та хвиль. Одне слово, я здатен захоплюватися вами, йти за вами, навіть охоче, виконувати роль, якоюсь мірою мені зрозумілу. Та ваше життя має й інший аспект; він постає переді мною в оточенні загадок, і лише я та мої товариші в них не втаємничені. І навіть коли б серця наші билися, мов єдине серце, вражені вашими болями або зворушені вашими талантами й відвагою, — ми все-таки повинні були б тамувати в собі найменше засвідчення тієї симпатії, яка завше виникає перед чимось гарним і добрим, байдуже, чи йде воно від друга, а чи ворога. Тож саме тільки усвідомлення нашої непричетності до всього, що стосується вас, робить наше становище незручним, неможливим навіть для мене, а тим паче для такої людини, як Нед Ленд. Кожна людина, вже тому тільки, що вона людина, заслуговує, аби про неї думали. Чи замислювалися ви над тим, на що здатна любов до волі та зненависть до рабства, до якої помсти можуть вони спонукати нашого канадця, що він може задумати, на що зважитися?

Я вмовк. Капітан Немо встав.

— Мені байдуже, що задумає чи вчинить Нед Ленд! Не я його шукав. Не ради власного вдоволення я тримаю його на судні. А ви, пане Аронаксе, — ви належите до людей, котрі можуть зрозуміти все, навіть мовчанку. Більше я не маю чого відповісти. Нехай перша наша розмова на цю тему буде й остання, бо вдруге я можу навіть не вислухати вас.

Я переказав товаришам розмову з капітаном Немо.

— Тепер ми хоч знатимемо: від цієї людини сподіватися нам нічого, — сказав Нед Ленд. — «Наутілус» наближається до Лонг-Айленду. І хоч би яка була погода, ми втечемо.

Та небо хмарилось дедалі дужче. З'явилися провісники урагану. В повітрі носився білаво-молочний туман. Баранці, що затягували обрій, збивалися в кучасті громади. Нижче мчали темні хмари. Море збурунилось і покотило довгі вали. Птахи зникли, тільки друзі грози — буревісники — ширяли над хмарами. Барометр неухильно падав.

Повітря було пересичене електрикою. Суміш у штормгласі розкладалася під її дією. Заповідалося на битву двох стихій.

Буря вдарила вісімнадцятого травня, саме тоді, коли «Наутілус» плив на широті Лонг-Айленду, за кілька миль од нью-йоркських фарватерів. Я маю змогу описати цю боротьбу стихій, бо капітан Немо замість заховатися в морські глибини з якоїсь примхи надумав триматися поверхні.

Віяв південно-західний вітер, спершу зі швидкістю п'ятнадцяти метрів на секунду, а близько третьої години пополудні — двадцяти п'яти метрів. Це вже була справжня буря.

Байдужий до лютих шквалів, капітан Немо був на палубі. Він прив'язався за пояс, щоб його не змило величезними хвилями. Вибравшися на палубу й собі прив'язавшись, я захоплювався стільки ж бурею, скільки цією надзвичайною людиною, що стала до бою з громовицями.

Великі клапті хмар торкалися здибленого моря. Я вже не бачив маленьких проміжних хвиль, які з'являються в западинах між високими валами. Нічого, крім довгих чорних валів, таких щільних, що навіть їхні гребені не розбивалися бризками. Вони здіймалися щораз вище і накочувались один на одного. «Наутілус» то лягав на борт, то, як щогла, зводився сторчма, то страшенно метався в кілевій хитавиці.

Близько п'ятої години пішов ливний дощ, та він не вгамував ні вітру, ані моря. Вітер віяв зі швидкістю сорока п'яти метрів на секунду, себто сорок льє на годину. Такий ураган валить будівлі, зриває з дахів черепицю, трощить залізні ґрати, зсуває з місця двадцятичотирьохдюймові гармати. Але й за такої бурі «Наутілус» виправдував слова одного вченого інженера:

«Добре сконструйованому суднові не страшне море». «Наутілус» — не міцна скеля, що її можуть зруйнувати хвилі: це крицеве веретено, слухняне, рухливе, без такелажу і без щогл; йому не страшна знавісніла стихія.

Я пильно вдивлявся в люті вали. Вони сягали п'ятнадцяти метрів у височінь і ста п'ятдесяти — ста сімдесяти п'яти в довжину, а їхня швидкість, вдвічі менша швидкості вітру, — п'ятнадцяти метрів на секунду. Що глибше було море, то вищі, то могутніші здіймалися хвилі. І тут я збагнув особливу роль хвиль, які вбирають в себе повітря і несуть його в морські глибини, заносячи туди джерело життя — кисень. Найвища сила їхнього тиску — це вже обчислено — сягає трьох тисяч кілометрів на квадратний фут поверхні, на яку вони падають. Біля Гебридських островів морські вали зсунули з місця скелю вагою вісімдесят чотири тисячі фунтів. А в бурю 23 грудня 1864 року самі хвилі, зруйнувавши частину японського міста Едо