Читати книгу - "Світова гібридна війна: український фронт"

14.1. Націо­нальне самоусвідомлення

При підготовці гібридної агресії проти Украї­ни Росія розраховувала на загострення існуючих в україн­ському суспільстві розмежувань до стану мовно-­етнічної дезорієнтації, релігійної дезінтеграції та непримиренної ворожнечі між носіями локальних чи групових ідентичностей різних регіонів держави як підґрунтя для сепаратизму.

Натомість, попри зусилля агресора, україн­ське мовно-­етнічне різноманіття не перетворилося на чинник розколу суспільства. Навпаки, динаміка мовно-­етнічних процесів у краї­ні засвідчує зростання частки двомовних на Півдні та Сході держави за рахунок зменшення російськомовного населення (табл. 1). Поширеність уживання україн­ської та російської мов в усіх регіонах свідчить про безпідставність очікувань розгортання в Украї­ні після Революції гідності утисків громадян за мовною ознакою, на неминучості яких Росія наголошувала для провокування сепаратизму в 2014 р.

Іншим дезінтеграційним механізмом, який РФ намагалася використати для розколу україн­ського суспільства, була релігійна ідентичність. Однак, на противагу цьому, в Украї­ні відбувається активізація інтеграційних процесів щодо утворення єдиної Православної Церкви, зростає кількість прихильників Україн­ської православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) — з 34,2 % (2010 р.) до 48,7 % (2016 р.) за рахунок зменшення прихильників Україн­ської православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП) — відповідно, з 18,2 % до 12,4 %[1].

Водночас, відповідно до Звіту про мережу церков і релігійних організацій в Украї­ні Департаменту у справах релігій та націо­нальностей Міністерства культури Украї­ни, станом на 1 січня 2016 р. кількість священників УПЦ МП більш як утричі перевищувала кількість священників УПЦ КП (10169 і 3332 осіб відповідно), кількість діючих релігійних громад — у понад 2,5 раза (12167 і 4658 відповідно)[2]. Такий контраст у співвідношенні даних державної статистики щодо УПЦ КП та УПЦ МП і відповідей респондентів про їхню церковну належність пояснюється тим, що чисельність вірян у релігійних громадах може суттєво різнитися — від кількох десятків до кількох тисяч осіб.

Отже, через два роки після початку конфлікту можна стверджувати, що російська гібридна агресія проти Украї­ни не лише не зруйнувала, а й прискорила процеси націо­нального самоусвідомлення україн­ських громадян, незалежно від етнічного походження, мови спілкування чи віросповідання. Зокрема спостерігається поступове зменшення інтегрального індексу націо­нальної дистанційованості населення Украї­ни від різних етнічних груп[3]. Про це переконливо свідчить динаміка показників стану сформованості україн­ської політичної нації: підвищення рівня розуміння важливості збереження незалежності і цілісності держави (табл. 2), зростання рівня громадянської самоідентифікації (табл. 3) і патріотизму громадян Украї­ни, активізація масового волонтерського руху.

Таблиця 1. Динаміка мови спілкування вдома громадян України у 2015–2016 рр. за регіональним розподілом

Розраховано та складено за джерелами: Ukrainian Municipal Survey, March 2–20, 2015 [Електронний ресурс] / International Republican Institute. – Режим доступу : http://www.iri.org/sites/default/files/wysiwyg/2015- 05- 19_ukraine_national_municipal_survey_march_2- 20_2015.pdf; Ukrainian Municipal Survey, 20 January – 8 February 2016 [Електронний ресурс] / International Republican Institute. – Режим доступу : http://www.iri.org/sites/default/files/wysiwyg/municipal_poll_2016_- public_release.pdf

Таблиця 2. Ставлення громадян до державної незалежності України у 2016 р.: регіональні відмінності %

Розраховано та складено за джерелом: Украї­ні — 25: досягнення та поразки (громадська думка) [Електронний ресурс] / Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва ; Київський міжнародний інститут соціології. — Режим доступу : http://www.dif.org.ua/ua/publications/press-­relizy/ukraine25.htm

Так, у 2013 р. частка громадян Украї­ни, які були прихильниками її державної незалежності, становила 80 %, а у 2016 р. збільшилася до 87 %, досягнувши рівня 2001 р. Однак збільшення прихильників націо­нальної незалежності в Украї­ні відбувається нерівномірно: на Донбасі акт про незалежність у випадку проведення референдуму в 2016 р. підтримали б у 2,5 раза менше громадян, ніж загалом по краї­ні (32,5 %), удвічі менше респондентів підтримали б незалежність Украї­ни на Півдні (42,9 %) та у 1,5 раза менше — на Сході держави (57,8 %).

Консолідуючим чинником стають патріотичні почуття, пік зростання яких припадає на 2015 р., коли було зафіксовано їх п’ятиразове збільшення (41,7 %) порівняно з рівнем 2013 р. (8,3 %). Спостерігається тенденція зростання довіри до волонтерського руху (станом на 2016 р. йому довіряли 63,7 % респондентів), Збройних Сил Украї­ни (61,8 %), добровольчих батальйонів (58,5 %), Націо­нальної гвардії Украї­ни (57,3 %), громадських організацій (46,8 %), нової патрульної поліції (43,9 %)[5].

Водночас стрімко зростає потенціал націо­нально-­громадянської консолідації. Так, громадянами Украї­ни станом на 2016 р. визнавали себе 60,1 % населення держави, що перевищувало показник 2013 р. на 10 %. Важливо, що саме на Сході Украї­ни у 2016 р. загальнонаціо­нальна ідентичність виявилася найвищою у державі. Зменшилася кількість громадян, які вважають головною локальну та регіональну приналежність — як загалом, так і за регіонами держави, насамперед у Західній Украї­ні (64 % — громадянська ідентичність проти 23 % — локальна, 5 % — регіональна), Центральній (63 % проти 17 % — локальна, 7 % — регіональна), Східній (65 % проти 20 % — локальна, 5 % — регіональна).

Повільніше націо­нальна консолідація відбувається в південних регіонах та на Донбасі. На Півдні загальнонаціо­нальна ідентифікація лише не на багато переважає локальну та регіональну (відповідно, 46 % респондентів проти 34 % — за локальну та 5 % — за регіональну). На Донбасі (контрольованій Україною території) загальнонаціо­нальна ідентифікація становить 45 %, локальна — 29 %, регіональна — 18 % (табл. 3).

Поряд із тим порівняно з передвоєнними роками громадяни Украї­ни дистанціюються від орієнтації на Росію. Зокрема, у 2013 р., відповідно до результатів соціологічного опитування Київського міжнародного інституту соціології[6], більшість опитаних хотіли б, щоб Україна була з відкритими кордонами, без віз та митниць — 72 %, а об’єднання в єдину державу з Росією бажали 14 % респондентів. У 2016 р. об’єднатися в одну з РФ країну бажали лише 3 % з опитаних громадян[7].

Таблиця 3. Регіональні особливості самоідентифікації населення Украї­ни та емоційного ставлення до громадянства станом на 2016 р., %

Розраховано та складено за джерелом: До Дня Незалежності: що українці думають про Україну? 2016 [Електронний ресурс] / Інститут соціології НАН Украї­ни. — Режим доступу : http://www.i-­soc.com.ua/institute/