Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ці… ріл… ла, — прочитала із зусиллям по складах фургонниця, але все одно здивувавши Ярре, який не підозрював у сільської дівчини настільки серйозні здібності.
— Вона про тебе не забуде. — Вона закрила медальйон, відпустила ланцюжок, глянула на хлопця. — Ота Цірілла, значить. Якщо вона й справді кохала. До дупи чари й амулети. Якщо вона насправді кохала, то не забула, вірною залишилася. Чекає.
— На оце? — Ярре підняв куксу.
Дівчина трохи примружила очі, сині, наче волошки.
— Якщо вона насправді кохала, — повторила твердо, — то чекає, а все інше — гівно. Я те знаю.
— Аж настільки великий маєш у цій справі досвід?
— То не твоя справа, — тепер уже Люцені випала черга трохи примружити очі, — з ким я що мала. І не думай, що я з тих, яким тіко кивни, а вони вже готові в сіні борюкатися. Але що знаю, те знаю. Якщо хлопа кохаєш, то всього, а не шматками. Тоді до дупи, якби навіть який фрагмент відсутнім був.
Віз підскочив.
— Ти сильно спрощуєш, — сказав крізь стиснуті зуби Ярре, хтиво вдихаючи запах дівчини. — Сильно спрощуєш і сильно ідеалізуєш, Люцено. Вважаєш за краще не помічати хоча б тієї дрібної деталі, що цілість чоловіка може говорити про його здібності щодо утримання дружини та родини. Каліка просто не може…
— Ну-ну-ну! — перервала вона його рішуче. — Не виплакуйся тут мені в спідницю. Голову тобі Чорні не відірвали, а ти ж головатий, головою працюєш. Що так витріщився? Я із села, але очі й вуха в мене на місці. І досить швидкі вони, аби помітити таку деталь, як чийсь спосіб балаканини — по-справжньому панський та навчений. А до того ж…
Вона нахилила голову й кахикнула. Ярре також кахикнув. Віз підскочив.
— А до того ж, — закінчила дівчина, — я чула, що інші говорили. Що ти писарчук. І що жрець із храму. Тож сам бачиш, що та твоя рука… Тьфу, до дупи й тільки.
Віз не підскакував уже якийсь час, але Ярре та Люцена, здавалося, того аж ніяк не помітили. І те їм аж ніяк не перешкоджало.
— Щось я, — сказала через деякий час дівчина, — до навчених щастя маю. Був такий один… Колись… Залицявся до мене… Учений був і в академіях навчений. Уже із самого імені то було помітно.
— А яке ж мав він ім’я?
— Семестр.
— Гей же, панно, — крикнув з-за їхніх спин гефрейтор Деркач, злостивець і похмурий тип, скалічений під час битви за Майєну. — Удар-но, панно, тих валахів бичем над задами, бо повзе та твоя фура, наче шмаркля по стінці!
— Точно-точно, — додав другий каліка, чухаючи куксу, що виднілася з-під підвернутої штанини, рожеву від зарослого шраму. — Дістала вже ця пустка! За корчмою я затужив, бо ж, скажу вам правду, напився б я пива. Чи не можна скоріше їхати?
— Можна, — Люцена розвернулася на козлах. — Але як на грудці вісь чи маточина зламається, то тиждень чи два не пиво, а дощову водичку та березовий сік хлебтати станеш, підводи чекаючи. Самі бо ви не підете, а я ж вас на собі не понесу.
— Ото насправді жаль, — вишкірився Деркач. — Бо ночами мені сниться, що мене ти на себе береш. Спиною, чи то ззаду. Я так люблю. А ти, панно?
— Ти, нездаро кульгавий! — крикнула Люцена. — Ти, цапе смердючий! Ти…
Урвала себе, побачивши, як обличчя всіх інвалідів, що сиділи на возі, вкриває раптом смертельна, трупна блідість.
— Матінко, — хлипнув хтось. — А так же недалечко було до дому…
— Пропали ми, — сказав Деркач тихо й повністю без емоцій. Просто стверджуючи факт.
«А казали, — промайнуло в голові Ярре, — що вже немає білок. Що вже всіх їх убили. Що вже, як вони висловлюються, було остаточно вирішено ельфійське питання».
Було шестеро кінних. Але після уважнішого погляду виявилося, що шестеро було коней, а вершників — восьмеро. Два коня несли по двоє кінних. Усі ступали штивно й аритмічно, низько опускали голови. Виглядали змарнілими.
Люцена голосно зітхнула.
Ельфи наблизилися. Виглядали ще більш змарнілими, ніж коні.
Нічого не залишилося від їхніх гордощів, від їхньої чистої, зверхньої, харизматичної інакшості. Одяг, зазвичай навіть у гверільяс із командо елегантний та красивий, був брудним, подертим, укритим плямами. Волосся, їхня гордість та пиха, було скуйовджене, перемазане липким брудом і засохлою кров’ю. Їхні великі очі, зазвичай якимсь дивом позбавлені будь-якого виразу, були тепер безоднями паніки й розпачу.
Нічого не залишилося в них від їхньої інакшості. Смерть, жах, голод і поневіряння зробили так, що стали вони звичайними. Надто вже звичайними.
Перестали навіть викликати страх.
На мить Ярре здавалося, що вони їх просто проминуть, перетнуть тракт і зникнуть у лісі по інший бік, не вдостоївши ані воза, ані пасажирів навіть поглядом. Що залишиться від них тільки той цілком неельфійський, гидкий, паскудний запах, запах, який Ярре знав аж надто добре з лазаретів — запах біди, сечі, бруду й роз’ятрених ран.
Ельфи минали їх, не дивлячись.
Не всі.
Ельфійка з темним, довгим, зліпленим засохлою кров’ю волоссям стримала коня біля возу. Сиділа вона в сідлі, незграбно похилена, няньчачи руку в просякнутій кров’ю пов’язці, навколо якої дзижчали й клубочилися мухи.
— Торувіель, — сказав, відвертаючись, один з ельфів. — En’ca digne, luned.
Люцена миттєво зорієнтувалася, зрозуміла, у чому справа. Зрозуміла, на що ельфійка дивиться. Селянка, з дитинства привчена до синього й спухлого привиду, примари голоду, що таїлася за рогом халупи. Тому вона відреагувала інстинктивно й безпомилково. Простягнула ельфійці хліб.
— En’ca digne, Toruviel, — повторив ельф. Він єдиний з усієї командо мав на подертому рукаві запиленої куртки срібні блискавки бригади «Вріхедд».
Інваліди на возі, до тієї миті скам’янілі та застиглі без руху, раптом здригнулися, наче оживлені магічним закляттям. У їхніх долонях, простягнутих у бік ельфів, з’явилися, наче вичаровані, чверті хлібця, шматочки сиру, шматки солонини та ковбаси.
А ельфи вперше за тисячі років простягнули руки в бік людей.
Люцена та Ярре були першими людьми, які побачили, як ельфійка плаче. Як давиться схлипами, навіть не намагаючись витирати сльози, що текли брудним обличчям. Це ставило під сумнів твердження, що ельфи взагалі не мали сльозових залоз.
— En’ca… digne, — повторив ламким голосом ельф із блискавками на рукаві.
А потім простягнув руку й узяв хліб у Деркача.
— Дякую тобі, — сказав хрипко, із зусиллям пристосовуючи язик і губи до чужої мови. — Дякую тобі, людино.
Через якийсь час, зауваживши, що все вже скінчилося, Люцена цмокнула коням, хлопнула віжками. Віз скрипів і торохтів. Усі мовчали.
Було вже добре по опівдні, коли гостинець зароївся від озброєних
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відьмак. Володарка Озера», після закриття браузера.