Читати книгу - "Подорож на край ночі"

Усього в цій печері було двадцять шість великих і малих мерців, що не воліли ліпшого, як відійти у вічність. А цього їм якраз і не давали. Жінки з капелюшками, насадженими на маківку черепа, горбань, велетень і навіть, якщо хочете, майже зотліле немовля з якимсь мереживним нагрудником навколо тонкої висхлої шиї і клаптями пелюшок.

На тих покидьках давнини бабця Анруй заробляла грубі гроші. Подумати лишень: я ж добре знав, що вона майже така сама, як ці привиди. Тож удвох із Мадлон ми повільно проходили повз них. Одна по одній вимальовувались їхні начебто голови в яскравому кружальці ліхтаря. В очних западинах не те що сиділа ніч, — там скорше можна було вгадати погляд, проте лагідний, такий, який буває в людей, котрі щось знають. Бентежив тільки дух пороху, від якого крутило в носі.

Бабця Анруй не пропускала жодної туристської екскурсії. Вона, наче в цирку, примушувала своїх мерців працювати. У розповні сезону вони давали їй сотню франків на день.

— А вам не здається, що вони нітрохи не сумні? — запитала мене Мадлон. Так тут, певне, запитували всіх.

Для цієї кралі смерть іще нічого не важила. Народилась Мадлон під час війни, в добу легкої смерти. Натомість я знав, як умирають. Я бачив.

Смерть завдає неймовірних страждань. Туристові, звісно, можна розказувати, ніби ці мерці вдоволені. Бо самі вони замовкли навіки. Бабця Анруй навіть поплескувала їх по черевах, якщо там зоставалося ще досить пергаменту, і вони відлунювали: «Бум, бум!» Але це тим паче не доказ, що все гаразд.

Нарешті ми з Мадлон повернулися до наших справ. Робінзонові й справді стало краще. Більшого я й не сподівався. А це дівчисько, здається, цупко вчепилося за нього! їй, певне, остогидло в Тулузі. Тут дуже рідко траплялися хлопці, що подорожували стільки, як Робінзон. А скільки він знав усяких оповідок! Правдивих, а також не дуже правдивих. А втім, уже чимало розповідав їй про Америку і про тропіки. Чудово.

Я теж був в Америці і в тропіках. І також знав про них багато оповідок. Я запропонував їй щось послухати, бо ж саме подорожуючи вкупі, ми з Робінзоном стали друзями. Ліхтар гаснув. Ми його запалювали разів десять, поки узгоджували минувшину з прийдешнім. Мадлон боронила від мене груди, вони були в неї дуже чутливі.

От-от мала з'явитися бабця Анруй, і нам годилося зійти на поверхню вузькими, крутими й непевними сходами, якими було не легше вибратись, ніж трапом. Про це я й сказав Мадлон.

Саме через ті вузькі та підступні сходи Робінзон дуже рідко спускався в печеру з мощами. Він здебільшого стояв перед дверима й закликав туристів до печери, крім того, тішився світлом, яке вряди-годи пробивалось до його покалічених очей.

А тим часом у земних надрах мерцями верховодила бабця Анруй. По суті, вона працювала там за двох. Туристичні екскурсії скрашувала короткими оповідями про пергаментних мертвяків.

— Панії й панове, вони нітрохи не огидні, бо, як бачите, зберігались у вапні понад півтисячі років. Наша колекція в світі унікальна… Плоть очевидячки щезла… Тільки шкіра лишилась, але й вона вичинена… Вони голі, та в них нема непристойности. Зауважте: дитятко було поховане разом із матір'ю. Дитятко теж добре збереглося. А ось велетень у сорочці з мереживом. Погляньте, в нього цілі всі зуби…

Закінчуючи, бабця ще поплескувала мерців по грудях, і тоді здавалось, ніби гупає барабан.

— Погляньте, панії й панове, в цього зосталося тільки одне око… геть висохло… і язик теж став мов шкірка! — Стара торкала його пальцем: — Він показує язика, але в цьому нема нічого огидного… Панії і панове, виходячи, платіть скільки хочете, але звичайно дають два франки з дорослого і один з дитини… їх можна навіть помацати, заки підете нагору… Самі пересвідчитесь… Тільки не смикайте дуже сильно, я вам не раджу… Вони дуже тендітні…

Бабця Анруй, тільки-но приїхавши, зразу надумала збільшити власну платню, а про це треба було домовлятися з єпископом. Проте вирішити це питання вони не могли, бо настоятель церкви святого Епоніма сам хотів забирати третину прибутків, крім того, всякчас протестував Робінзон, бо, як йому здавалось, його пай був украй мізерний.

— Я голий, мов церковна миша! Мене одурили і вже вкотре! — скаржився він. — Ото не щастить мені! А для старої ця печера незгірше місце! І, скажу тобі, вона, гадина, вже напхала собі повні кишені.

— Але ж ти не вклав у цю справу ані франка! — зауважив я, щоб заспокоїти Робінзона й показати йому, де правда. — А годують тебе як! Дбають про тебе!

Проте Робінзон уперся, мов віслюк, йому здавалось, ніби всі його ошукують. Він нічого не хотів розуміти, не хотів змиритися.

— Поглянь: ти, зрештою, ще й непогано викрутивсь. Виборсався з такої мерзоти! Чого тобі нарікати? Якби тебе не прихистили тут, ти б опинився на каторзі в Каєнні. А тебе й пальцем не зачепили! А тут ти знайшов ще й душку Мадлон, що прихилилась до тебе своїм добрим серцем. Ти просто хворий, інакше чого тобі нарікати? Надто тепер, коли підгоїлись очі.

— То ти кажеш, я навіть не знаю, на що мені нарікати? — відказав Робінзон. — Але я ввесь час відчуваю, що треба нарікати. Так-то. Мені більше нічого й не лишилося. Скажу тобі… це єдине, що мені дозволене. А втім, тебе ж ніхто не силує слухати.

Робінзон і далі ремствував, скоро ми лишилися самі, і я став боятися тих хвилин товариської довіри. Дививсь, як Робінзон кліпає повіками, з яких на сонці ще трохи сочилася рідина, і казав собі, що він, власне, нітрохи не привабливий. Є ж на світі тварини, котрих, дарма що безневинні й нещасливі, однаково цькують. їм чогось бракує.

— Та ти б здох у в'язниці! — знову винуватив я Робінзона, щоб він хоч трохи взявся за розум.

— Я вже був у в'язниці. Там не гірше, ніж тут, де я тепер. Ти спізнився.

А раніше він мені ніколи не казав, що сидів у в'язниці. Певне, це було до нашої зустрічі, до війни. Робінзон і далі наполягав на своєму:

— Слухай, скажу тобі, є тільки одна свобода: по-перше, ясно бачити, а по-друге, мати повні кишені грошенят, усе інше — непотріб!

— Чого ти, зрештою, хочеш? — запитав тоді я. Коли Робінзона отак примушували висловитись, наважитися, він одразу бентеживсь. Проте цікаво було б послухати, що все-таки вигадає цього