Читати книгу - "Подорож на край ночі"

Поки Мадлон працювала вдень у майстерні, а бабця Анруй показувала свої вишкребки туристам, ми ходили до кав'ярні в гаю. То було єдине місце, де Робінзон почувався справді добре. Либонь, через галас численних пташок над головою. Скільки ж їх там! Надто о п'ятій годині, коли пернаті поверталися до гнізд, перегрівшись на літньому сонці. Вони хмарою спадали на гай. Кажуть, перукар, який мав поблизу перукарню, навіть збожеволів — і саме через те, що рік у рік чув галас отого птаства. Атож, розмовляючи з Робінзоном, ми майже не чули один одного. Проте його той галас тішив.

— Якби вони справно давали мені чотири су з кожного відвідувача, я був би задоволений.

Робінзон, мабуть, що чверть години повертався до свого клопоту. А в проміжках йому пригадувались барви минувшини, пережиті пригоди, до речі, й з часу роботи в африканській компанії «Пордюр'єр», яку ми обидва добре знали, а також усілякі інші паскудства. Він про них досі ніколи не згадував, либонь, не наважувався. По суті, Робінзон був дуже скритний і полюбляв усе приховувати.

А я, коли перебував у доброму гуморі, згадував переважно Моллі, неначе відлуння далеких дзиґарів, а коли думав про щось добре, то знову-таки тільки про Моллі.

Кінець кінцем, коли нас бодай трохи полишить егоїзм, коли надійде час його відкинути, ми збережемо в серці спогади тільки про тих жінок, що справді вміли любити — не якогось одного чоловіка, навіть якщо це був ти, а всіх.

Повертаючись увечері з кав'ярні, ми нічогісінько не робили, наче унтер-офіцери на пенсії.

Поки тривав туристичний сезон, відвідувачі йшли нескінченною чередою, опускалися до печери, а бабця Анруй розважала їх. Священик невдоволено кривився, чуючи її дотепи, але оскільки його пай був більший за пай старої, не казав ані слова, крім того, в дотепах він нічогісінько не тямив. Якби ви тільки чули бабцю Анруй посеред мумій! Вона дивилася їм просто в обличчя, бо не боялася смерти, а була така зморщена, така поточена часом, що й сама скидалася на мумію, яка з ліхтарем у руці вийшла насередину побалакати, зазираючи решті в їхні порожні очні ямки.

Коли ввечері всі сходилися додому й сідали за стіл, розмова знову точилася навколо прибутків, а бабця Анруй називала мене «любий доктор Шакал» — через ті недавні події в Рансі. Жартома, звичайно. Мадлон поралася на кухні. До помешкання, де ми жили, — вузького приміщення поряд із ризницею, повного схрещених балок і порохнявих закутків, — пробивалося дуже мало світла.

— А все-таки, — зауважила стара, — дарма що тут, так би мовити, ввесь час владарює ніч, кожен однаково знаходить своє ліжко, свою кишеню, свій рот — і цього досить!

Дізнавшись про синову смерть, вона недовго й журилася.

— Він завжди був кволий, — якось увечері розповідала вона про сина. — Я, бачте, в свої сімдесят шість років іще ніколи не скиглила, а він завжди нарікав на те або на те, вдача в нього, щоб ви могли порівняти, точнісінько, як у вашого друга Робінзона, А правда, що східці до печери дуже круті? Ви вже бачили їх? Мені, звісно, важко ними ходити, але є дні, коли маю понад два франки на сходинку. Якось порахувала. Що ж, за такі гроші я, коли ласка, полізу аж до неба!

Мадлон клала до страв багато спецій і томату. Просто чудово. Завжди було червоне вино. Тепер, опинившись на Півдні, став пити й Робінзон. Він розповів мені геть усе про своє життя в Тулузі, та я вже не слухав його. Мовивши правду, він часом прибріхував і потроху виповнював мою душу огидою.

— Ти став буржуєм, — сказав я йому врешті, бо для мене під ту добу не було гіршої лайки. — Тільки про гроші й думаєш. Коли тобі цілком повернеться зір, станеш іще гірший за решту!

Проте мої докори не дошкуляли Робінзонові, навпаки, радше додавали сміливости. А втім, Робінзон розумів, що вони слушні. Цей хлопець, казав я собі, тепер має притулок, за нього вже не треба переживати. Дарма й заперечувати: жіночка, трохи владна й трохи розпутна, так змінить чоловіка, що й упізнати годі. Я довгий час вважав Робінзона за справжнього авантурника, а насправді це звичайний босяк, байдуже, рогоносець чи ні, сліпий або зрячий. Атож.

На додачу бабця Анруй миттю заразила Робінзона своєю манією ощадливосте, а трохи згодом Мадлон — бажанням одружитись. Отож повна гармонія. Своє він уже дістав. Надто, що дівчина йому сподобалась. Тут я вже дещо знав. А втім, було б неправдою казати, ніби я зовсім не ревнував, — це не так. Уряди-годи ми на коротку хвилю сходились із Мадлон перед вечерею в її кімнаті. Проте влаштовувати ці побачення було нелегко. Ми навіть не говорили про них, одне слово, були якомога скромніші.

Але не варто думати, ніби Мадлон нітрохи не кохала Робінзона. Просто різні речі треба оцінювати по-різному. Робінзон, наприклад, грався в заручини, тож вона, природно, гралась у вірність. То були їхні проблеми. Тут головне — порозумітися. Робінзон, як сам мені признався, чекав шлюбу, щоб злягатися з нею. То була його мрія. Отже, йому вся вічність, а мені нинішня хвилина. До того ж він розповів мені про задум відкрити разом з Мадлон ресторанчик і прогнати стару Анруй. Тож справи були серйозні.

— Мадлон гарненька й подобатиметься клієнтам, — провіщав Робінзон у хвилини піднесення. — Та й потім: ти ж куштував її страви? У куховарстві вона кого хоч перескочить!

Робінзон навіть гадав позичити початковий капітал у бабці Анруй. Я, звичайно, бажав йому успіху, але вважав, що переконати стару буде вкрай важко.

— Ти все бачиш у рожевому світлі, — кинув я, щоб він бодай трохи замисливсь. Робінзон натомість розплакався й обізвав мене негідником. Власне, людину не слід знеохочувати, я покаявсь, мовляв, у мені озвалася нерішучість. Іще до війни Робінзон опанував був ремесло мідьоритника, та тепер ні за яку ціну не хотів до нього братися знову. Що ж, хай буде по-його.

— Розумієш, із моїми легенями мені потрібне свіже повітря, до того ж очі вже ніколи не будуть такі, як раніше.

Почасти Робінзон теж мав слушність. Тут годі заперечити. Коли ми гуляли вдвох людними вулицями, перехожі обертались і жаліли сліпого. Люди ще мають жаль до калік, тож у них іще є нерозтрачена любов. Я не раз відчував цю нерозтрачену любов. Запаси її величезні, але дуже шкода, що люди однаково зостаються такими паскудами. Ця любов не виявляється, та й годі. її замкнули, залишили всередині, людям вона ні до чого.