Читати книгу - "Підняти вітрила!"

парусини і такий великий, що в нього могло б поміститися все майно корабля. На одному з кінців є металеве кільце, яке тримає його відкритим, за це кільце гусячою лапкою чіпляється канат або сталевий трос завдовжки метрів десять. Коли корабель не може ні маневрувати, ні кинути якір, а хвилі ледь не перекидають його, єдиним порятунком залишається цей мішок. За бортом він наповнюється водою, важчає і трос, який протилежним кінцем прив'язаний до носа, повертає форштевень до вітру і спиняє корабель.

Через годину уйляв трохи втихомирився, але ще дихав грозовими поривами. За кілька сотень метрів за кормою чутно було, як розбиваються об скелі хвилі, а це доказ, що берег близько, тепер уже ніхто нічого не міг зробити… Надходив кінець, це відчували всі…

Люди не бачили один одного, але між двома поривами вітру чули зморене дихання і вгадували погляди, сповнені відчаю й безнадії. Колись вони думали, що найбільша небезпека чаїлася в океані, в його безмежному обширі, а зараз розуміли, що берег — невимірно небезпечніший.

Тільки Ісмаїл посміливішав у ці важкі хвилини, у ньому прокинувся його давній егоїзм. І кок думав, теж по-гяурськи, майже радісно потираючи руки: «Ага! Хотіти висаджуватися я? Тепер висаджуватися всі!»

Але тут відчув, що палуба побігла кудись під ногами, і він ударився носом об парапет.

— Аллах, аллах!..

Він хотів був кинутись у воду, не думаючи про те, що людина, опинившись між скелями в розбурханому морі, не може мати іншої долі, аніж корабель, який вона покинула в такий підлий спосіб.

Ісмаїл підлий? Чом би не так! Тільки невимірний сум привів його до цього, тобто до думок і дій, несумісних з його вдачею.

Але вони не наскочили на скелю — це великий якір вгризся в пісок і втримав судно. Невдовзі і другий якір зачепився за дно, і десь за сотню метрів корабель зупинився під берегом, де шаленіли хвилі. Тепер обидва якорі тримали надійно, бо чувся тільки скрегіт напнутих ланцюгів.

Ісмаїл спантеличено закліпав очима, не знаючи, радіти йому чи розчаровуватись.

— Ну, розорали ми дно, брате! — сказав Хараламб, витираючи піт на обличчі.

Ієремія розпростався, мов зморена людина в полі.

— Проборонували ми його, хлопче! Як гарні господарі!

Хараламб усміхнувся.

— Як вони звуться, оті, що живуть на дні моря, Ісмаїле? Сирени? Схоже на те, що ми їм поорали!

Але кок замість того, щоб підтримати жарт, надувся, виказуючи свою боягузливість.

— Сором так говорити, Хараламб! Хотіти сказати капітан?

Ісмаїл боягуз? Гай-гай!.. То бідолашного кока, який душею й тілом прив'язався до «Сперанци», сама думка, що його висадять, позбавила глузду, відтак він був би здатний на будь-що, аби тільки догодити капітанові.

РОЗДІЛ XXVIII
ЗОЛОТИЙ БЕРЕГ

Уйляв принишк поміж дерев, за глетчерами, затаївся за вершинами гір, де були його схованки; там він знов збере сили і накинеться на інші кораблі. Трохи згодом пішов дрібний і холодний дощ, він проникав навіть крізь провощений одяг.

Перед світанком хвилі заспокоїлись, задрімали й скелі на берегах, вимучені за цілу ніч, і тоді дозорцям здалося, ніби від берега долинає якесь скавчання, ніби скиглять кинуті щенята, але вартові після уйлява навіть не звернули на них уваги.

Дощ посилювався, а крики на березі не вщухали, навіть, навпаки, чулися дедалі чіткіше, переплітаючись із нелюдськими криками й жалібними стогонами, аж волосся ставало сторчма на голові.

— Та що ж це, в дідька, може бути? — спитав Ієремія, обертаючись до плотогона.

Але й той мовчки знизав плечима, хоч теж був невимовно стривожений.

— Чуєте, пане? — спитав Герасім, прислухаючись до берега.

Повів вітру розсунув дощову імлу, мов завісу, в боки, і вони побачили край букового лісу юрбу майже голих людей, які тиснулись одне до одного, мов вівці взимку. Ті, що опинилися зовні, бігали довкола цього кола, пригнувши голови, мов тварини, намагаючись пробратися всередину, в тепло, і кричали від безсилля й холоду.

Блек Педро — він спав на палубі, під дощем і, безперечно, теж чув крики — навіть не поворухнувся. Хтось із тих, що на березі, побачив корабель і одразу сказав про це всім, ті злякано підвели голови і майнули в кущі.

— Це не алкалуфи. Вони з племені она! — сказав Антон Лупан.

Вогняну Землю заселяли тоді двоє людських племен, які дуже відрізнялися одне від одного, хоча й були американського походження. Численніше — плем'я она — нараховувало десь із вісімсот душ, а алкалуфи — лише половину його. Пізніші дослідники нараховували їх до п'ятисот, а ще інші називали півтораста, щонайбільше двісті.

На відміну від дуже низеньких алкалуфів з жовтою або червоною шкірою, з грубими рисами, з плескатим носом, люди з племені она були високі, дуже рідко нижчі метра вісімдесяти, гарної статури, сильні, мали продовгувате обличчя й маленький, гарно виписаний ніс.

Алкалуфи ходили між островами на пірогах, а плем'я она кочувало тільки по суходолу, і світ його закінчувався там, де закінчувався берег.

Обоє племен не ворогували, але й не дружили, спілкувалися між собою тільки жестами, бо розмовляли різними мовами.

Тим часом уже добре розвиднилось, дощ обіцяв стихнути. На протилежному березі затоки алкалуфи розпалили вогнища. Як їм вдалося вберегти сірники в дощ, коли їхнє нікчемне дрантя не захищало як слід навіть тіла, залишалося таємницею.

Оскільки уйляв поламав дещо з оснастки і, перш ніж вирушати в дорогу, треба було полагодити, капітан вирішив скористатися нагодою й висадитись на берег: може, вдасться заприязнитися з аборигенами.

Спустили шлюпку, в неї сіли