Читати книгу - "Салимове Лігво"

поселеннях розповідають якісь химерні історії… поторочі, гобліни і таке інше. На деяких віддалених стодолах там намальовано знаки-обереги і великі хрести, їх і сьогодні видно. Ось поглянь, тут на фотографії сільмаг, етилозаправна станція і фуражно-зернова крамниця — це було середмістя Момсона. Як ти думаєш, що там могло статися?

Герберт-чи-Гаролд ввічливо подивися на знімок. Звичайне дрібне містечко з кількома крамницями та кількома обійстями. Деякі з них осіли, мабуть від ваги снігу взимку. Схоже на будь-яке загумінкове місто. Їдучи через такі, не знаєш, чи є там хто живий після восьмої вечора, коли вже згорнули тротуари. Вочевидь, старий спливає з розуму в своєму віці. Герберт-чи-­Гаролд подумав про одну зі своїх старих тіток, яка в останні два роки свого життя була впевнена, що її дочка вбила її ручного папугу і постійно згодовує їй його у м’ясному рулеті. У старих людей трапляються химерні дивацтва.

— Дуже цікаво, — сказав він, підводячи очі. — Але я не думаю… Містере Бьорку? Містере Бьорку, що з вами? Вам… сестра! Агов, сестро!

Очі в Метта стали цілком застиглими. Одна рука стискала край простирадла. Друга була притиснута до грудей. Обличчя пополотніло, а посеред лоба билася жилка.

«Занадто рано, — подумав він. — Ні, занадто рано…»

Біль вламувався у нього хвилями, заганяв його в темряву. Притемнено він подумав: Стережися цього останнього кроку, він убивчий.

Потім падіння.

Герберт-чи-Гаролд вибіг з палати, перекинувши свій стілець і розсипавши купу книжок. Сюди вже поспішала медсестра. Сама ледь не бігом.

— Там містер Бьорк, — сказав їй Герберт-чи-Гаролд. Він досі тримав ту книжку, заклавши вказівний палець на фотографії Момсона в штаті Вермонт.

Медсестра коротко кивнула й увійшла до палати. Метт лежав, напівзвісивши голову з ліжка, очі були заплю­щені.

— Він не?.. — несміливо спитав Герберт-чи-Гаролд. Це було завершене запитання.

— Так, я думаю, так, — відповіла медсестра, одночасно натискаючи кнопку виклику бригади ЕКВ[290]. — Ви мусите тепер піти.

Вона вже знову була спокійною, коли все стало ясно, і мала час пошкодувати за своїм обідом, залишеним недоїденим.

  40

— Але у Лігві немає більярдного залу, — сказав Марк. — Найближчий аж у Ґейтс-Фоллзі. Він міг перебратися туди?

— Ні, — сказав Джиммі. — Я впевнений, що не міг. Але в декого з тутешніх людей більярдні столи є вдома.

— Так, я розумію.

— І ще є дещо, — сказав Джиммі. — Я це майже намацав.

Він відхилився назад, заплющив очі і прикрив їх долонями. Там було ще дещо, і в його голові воно асоціювалося з пластиком. Чому пластик? Є пластмасові іграшки, пластиковий посуд для пікніків і поліетиленові чохли, щоби накривати човен, коли приходить зима…

І раптом у його мозку виникла картина більярдного столу, обкутаного проти пилу великим шматком полі­етилену, разом з озвученням, закадровим голосом, який промовляє:

«Насправді мені б варто було його продати, поки сукно не запліснявіло — Ед Крейґ каже, що воно може запліснявіти — але ж це був стіл Ралфа…»

Джиммі розплющив очі і промовив:

— Я знаю, де він. Я знаю, де Барлоу. Він у підвалі пансіону Єви Міллер.

І це було істинно так, Джиммі це знав. У його мозку це вбачалося беззаперечно правдивим.

Очі Марка яскраво спалахнули.

— Їдьмо туди.

— Постривай.

Джиммі пішов до телефону, знайшов у довіднику номер Єви і притьмом його набрав. Пішли гудки без відповіді. Десять гудків, одинадцять, дюжина. Він поклав слухавку назад на важелі, зляканий. У Єви було щонайменше десятеро пожильців, багато з них старі люди, на пенсії. Там завжди хоч хтось та й був. Завжди дотепер.

Джиммі поглянув собі на годинник. Було чверть по третій і час збігав, збігав…

— Їдьмо, — сказав він.

— А як щодо Бена?

Джиммі мовив нерадісно:

— Ми не можемо зателефонувати. Лінія пошкоджена в твоєму домі. Якщо ми поїдемо прямо до Єви, залишиться ще вдосталь денного світла, якщо ми помилилися. Якщо ж ми праві, ми поїдемо, заберемо Бена і зупинимо нахер його дзиґар.

— Зараз, я тільки футболку на себе надіну, — сказав Марк і побіг по коридору до ванної.

  41

Бенів «сітроен» так і стояв на Євиній парковці, тепер обліплений мокрим листям в’язів, які притіняли цей квадрат гравію. Піднявся вітер, але дощ припинився. Вивіска «Номери Єви» гойдалася і скрипіла у цьому сірому пообідді. Будівлю оповивала якась моторошна, очікувального характеру тиша, Джиммі подумки відзначив певну схожість, і в нього похололо серце. Тут було точно так, як у Домі Марстена. Він загадався, чи хтось коли-небудь покінчав тут життя самогубством. Єва мала би знати, але він не думав, що Єва щось розкаже… більше ні.

— Це було би ідеально, — промовив він уголос. — Оселитися в місцевому пансіоні, а потім оточити себе своїми дітьми.

— Ви певні, що нам не варто поїхати по Бена?

— Потім. Ходімо.

Вони вилізли з машини і пішли до ґанку.

Вітер смикав їх за одяг, куйовдив їм волосся. Усі відтінки були бляклими, а дім, здавалося, напосідає на них.

— Ти чуєш цей запах? — запитав Джиммі.

— Так, ще густіший, ніж раніше.

— Ти готовий до цього?

— Так, — твердо відповів Марк. — А ви?

— На Бога Христа сподіваюся, що я теж, — сказав Джиммі.

Вони піднялися сходами ґанку, і Джиммі торкнув двері. Двері були незамкнені. Коли вони вступили до завжди маніакально охайної кухні Єви, їх обох вдарило духом, як з відкритого смітиська — утім, неначе задимленим багатьма роками.

Джиммі згадав ту свою розмову з Євою — це було майже чотири роки тому, майже відразу по тому, як він розпочав тут практику. Єва прийшла на обстеження. Багато років вона була пацієнткою його батька, а коли його місце перебрав Джиммі, навіть посівши той самий Камберлендський кабінет, вона прийшла до нього без вагань.

Вони балакали про Ралфа, на той час уже дванадцять років як мертвого, і вона сказала йому, що привид Ралфа досі живе в хаті — раз у раз вона натикається на щось нове, призабуте, на горищі або в шухляді письмового столу. І звичайно, мова зайшла про той більярдний стіл у підвалі. Вона сказала, що мусила б його позбавитися; він там тільки місце займає, яке вона може використати для чогось іншого. Але ж це був стіл Ралфа і вона просто не може змусити себе подати оголошення в газету або зателефонувати на програму «Торговець янкі» місцевої радіостанції.

Так вони пройшли через кухню до підвальних дверей і Джиммі їх відчинив. Тут сморід був густим, потужним. Він клацнув вимикачем світла, але без потрібного результату. Звісно, той його зламав.

— Пороздивляйся тут, — сказав він Марку. — У неї мусить бути ліхтарик або свічки.

Марк почав нишпорити, витягуючи шухляди, зазираючи до них. Він помітив, що тримач для ножів над раковиною порожній, проте в той час нічого про це не подумав. Його серце гупало з болючою повільністю, наче приглушений барабан. Він усвідомив той факт, що зараз він уже в дальньому, рваному кінці своєї витривалості, на крайній межі. Здавалося, мозок у нього вже не думає, а тільки реагує. Краєм ока він постійно бачив порухи і смикав головою, озираючись, щоб поглянути, але нічого не бачив. Військовий ветеран мусив би розпізнати ці симптоми, що сигналізують про настання бойової втоми.

Він вийшов