Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

вони були людьми розважливими, то не хотіли розкидатися своїми заощадженнями. Едвард отримував солідну зарплатню (а ще — надбавку за додаткову роботу в напружені тижні) в розмірі ста сорока фунтів на рік, а Мері успадкувала від свого старого дядька, її хрещеного, три сотні фунтів, які вони розсудливо поклали в банк під чотири з половиною відсотки річних. Отож, їхній загальний річний дохід, враховуючи подарунок тітки Меріан, становив сто п'ятдесят вісім фунтів, і вони не мали жодних боргів, оскільки Дарнелл облаштував їхній дім на гроші, які він відкладав протягом п'яти чи шести років. Перші кілька років роботи в Сіті його дохід, звісно ж, був скромніший, і спочатку він тратив гроші направо і наліво, навіть не думаючи щось відкладати. Його вабили театри та мюзик-холи, і не минало й тижня, щоб він їх не відвідував (сидів зазвичай у партері). Він також інколи купував фото актрис, які милували його око. Але щойно заручившись із Мері, він їх урочисто спалив. Він чудово пам'ятав той вечір: його серце переповнювало щастя, а коли наступного вечора він повернувся із Сіті, домовласниця поскаржилася на засмічений камін.

Хай там як, а гроші були витрачені, і, якщо йому не зраджувала пам'ять, це близько десяти чи дванадцяти шилінгів. Та найдужче його дратувала думка про те, що якби він їх відклав, то міг би значно швидше придбати чудовий барвистий килим зі «східними» мотивами. У роки юності він робив чимало необдуманих покупок: купував цигарки за три, а то й чотири пенси, останні — набагато рідше, а перші — постійно, іноді поштучно, а іноді цілу пачку з дванадцяти штук за півкрони. А якось він півтора місяця марив пінковою люлькою. Продавець тютюнової крамниці з таємничим виглядом дістав її з шухляди, коли Дарнелл попросив пачку тютюну «Самотня зірка». З-посеред непотрібних покупок був і цей американський тютюн: крім «Самотньої зірки» ще «Великий суддя», «Спекотний край» і решта, що обходилися йому від одного шилінга до одного шилінга і шести пенсів за пачку в дві унції; тепер же він купував чудовий розсипний ароматизований тютюн усього за три з половиною пенси за унцію. Але тоді хитрий крамар, знаючи його як покупця дорогого і вишуканого тютюну, таємниче йому кивнув і, відкривши футляр, показав Дарнеллу пінкову люльку, що своєю розкішшю затьмарила йому розум. Чаша люльки була вирізьблена у вигляді жіночої фігурки — голови і тулуба, а мундштук був зроблений з найкращого бурштину — всього за дванадцять шилінгів і шість пенсів, сказав чоловік, хоча сам лише бурштин, за його словами, вартував значно більших грошей. Він пояснив, що відчуває втіху, показуючи люльку не абикому, а постійному покупцеві, і готовий продати її навіть за нижчу ціну, собі у збиток. Спочатку Дарнелл відмовився від пропозиції, але та люлька не давала йому спокою, тому врешті він здався і придбав її. Втішений, він вихвалявся нею перед молодшими колегами по роботі, але люлька погано тягнула, тому він віддарував її перед самим весіллям, до того ж через різьблення її було б неможливо курити в присутності дружини. Якось, відпочиваючи в Гестинґсі, він придбав ціпок з ротанга — абсолютно непотрібну річ, що обійшлася йому в сім шилінгів; він шкодував про ті численні вечори, коли не хотів їсти простої смаженої відбивної, приготованої хазяйкою, а натомість швендяв по італійських ресторанах на Аппер-стріт в Іслінґгоні (а мешкав він у Голловеї), балуючи себе дорогими делікатесами: котлетами із зеленим горошком на гарнір, тушкованою яловичиною в томатному соусі, біфштексом із вирізки з картоплею фрі, часто завершуючи бенкет невеличким шматочком швейцарського сиру грюєр за два пенси. Одного вечора, отримавши підвищення на роботі, він у прямому сенсі видудлив чверть пляшки к'янті, а вишенькою на торті марнотратства стали лікер «Бенедиктин», кава та цигарки, понад те він ще дав шість пенсів на чай офіціантові, й у результаті замість одного шилінга, за який він міг повноцінно поїсти вдома, чек вийшов аж на чотири. Ох, Дарнелл робив чимало безглуздих покупок і часто жалкував, що вів такий спосіб життя, бо якби він був ощадливішим, їхній родинний дохід на рік міг би становити на п'ять чи шість фунтів більше.

А через ту вільну кімнату на нього із ще більшою силою наринув гіркий жаль. Він переконував себе в тому, що йому б вистачило зайвих п'ять фунтів до відкладеної суми для того, щоб утілити його задум у життя. Дарнелл розумів, що провина за це лежала лише на ньому одному. Однак він чітко усвідомлював, що через обставини, які склалися, він не може зазіхати на ту невелику суму заощаджень, які в них були. Оренда будинку коштувала тридцять п'ять фунтів, ще у десять фунтів їм обходилися комунальні платежі та податки — майже чверть з того, що вони платили за житло. Мері як тільки вміла економила на домашньому господарстві, але м'ясо завжди було дороге, і вона підозрювала, що, коли ніхто не бачить, їхня служниця потайки відрізає шматочки м'яса і вночі наминає їх у себе в кімнаті з хлібом і патокою, маючи порушений апетит і геть зіпсуті смаки. Містер Дарнелл більше не думав про ресторани — ні дорогі, ні дешеві. Вирушаючи в Сіті, він брав обід із собою, а після роботи вечеряв разом з дружиною — відбивними, шматком стейка чи холодним м'ясом, що залишилося з недільної вечері.

Посеред дня місіс Дарнелл з'їдала скибку хліба з джемом і випивала трохи молока, і все ж, незважаючи на строгу економію, дуже важко було жити на зароблені гроші та ще й відкладати на майбутні непередбачувані витрати. Вони вирішили не подорожувати принаймні ще три роки, оскільки медовий місяць в Волтон-он-зе-Нейз добряче вдарив по їхній кишені, і саме тому вони, всупереч логіці, приберегли десять фунтів, зійшовшись на тому, що оскільки їм не світить відпочинок, краще витратити ці гроші на щось потрібне.

І в результаті саме практична сторона питання завдала смертельного удару по плану Дарнелла. Вони рахували й перераховували витрати на ліжко та постільну білизну, лінолеум та різні дрібнички і великими зусиллями вивели нарешті загальну суму, яка в результаті набула обрисів чогось на кшталт «трохи більше десять фунтів», коли Мері раптом мовила:

— Але все ж таки, Бдварде, нам насправді не конче потрібно облаштовувати цю кімнату. Тобто це не так уже й важливо для нас. Якби ми взялися за її умеблювання, та кімната без кінця-краю висмоктувала б наші гроші. А щойно про неї дізнаються родичі чи знайомі, неодмінно почнуть напрошуватися в гості. У