Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

Переступаючи через борт, він скинув оком угору, на високі щогли, потім поглянув на помпи. Помпи стояли нерухомо. Ніби все на цьому великому судні було як слід. Він не міг додуматися, чого ж воно подавало сигнал біди. Аби тільки не яка пошесть, подумав він, турбуючись про безпеку й щастя мешканців свого острова. Ні, мабуть, на шхуні бракувало води чи харчів. Він стиснув руку капітанові і з його змарнілого обличчя та стомлених, неспокійних очей упізнав, що таки скоїлося якесь лихо.

Долинув до нього також ледь відчутний запах — ніби десь підгорів хліб абощо.

Він зацікавлено оглянувся. Кроків за двадцять від нього матрос із виснаженим лицем шпаклював палубу. Уважмо придивившись до матроса, прибулець помітив, що з-під його рук тоненькою цівкою в’ється димок та, піднявшись вгору, тане в повітрі. Чоловік уже ступив на палубу і, босий бувши, відчув зашкарублими підошвами незвичне тепло. Тепер він зрозумів, що сталося на шхуні.

Він бистрим оком глянув на прову, де зібралася вся виснажена команда, що нетерпляче придивлялася до нього. Погляд його лагідних карих очей проймав їх, немов благословляючи та оповиваючи кереєю великого супокою.

— Чи давно почало горіти, капітане? — запитав прибулець; голос у нього був такий лагідний, мовби голуб заворкотав.

Спершу й капітана огорнуло почуття супокою і тихомирності, але, згадавши, як вони вже намучилися та як їм доводиться й далі мучитись, він зразу схаменувся і відчув злість. Чого б то він мав коритися цьому обшарпаному прибульцеві в брудних штанях та бавовняній блузі? Він, що витерпів таку біду, так ізнемігся, має перейматися його тихомирним та покірливим настроєм? Капітан і сам не знав, чого розсердився. То було цілком мимовільне почуття.

— П’ятнадцять день, — одрубав він. — А ви хто такий?

— Я звуся Маккой, — одказав прибулець голосом, повним лагідного співчуття.

— Мене цікавить, чи ви лоцман?

Маккой поглянув ласкавим оком на високого, плечистого чоловіка з неголеним схудлим обличчям, що надійшов до капітана.

— Я, капітане, такий самий лоцман, як будь-хто, — відказав Маккой. — Ми тут усі лоцмани. Мені тутешнє море знайоме до найменших подробиць.

Але капітана брала нетерплячка.

— Мені потрібен хто-небудь з урядовців. Я мушу перебалакати з ним, і то якнайшвидше.

— У такому разі я той, кого вам треба.

Знову відчуття супокою і злагоди посіло душу капітанову — і це в той час, коли під ногами, в трюмі, щохвилі могло спалахнути вогняне море! Капітан з нетерплячки нервово звів брови і стиснув кулаки, наче хотів когось ударити.

— Та хто ви, до біса?

— Я тут головний урядовець, — відказав той лагідно й тихо.

Високий, плечистий чоловік зайшовся хрипким сміхом, радше істеричним, аніж веселим. Обидва вони з капітаном, не ймучи віри, вражено дивилися на Маккоя. Та як було й повірити, що цей босий береговик обіймає таку відповідальну посаду!

З-під простої бавовняної блузи без гудзиків виглядали голі, оброслі сивим волоссям, груди. Сорочки не було й знаку. Старий солом’яний бриль ледве вкривав йому сизі патли. Нечесана старосвітська борода спускалася до половини грудей. Достеменно так, як оце він перед ними стояв, Ного за два шилінги можна було б убрати в першій-ліпшій крамниці, де продають готовий одяг.

Ви часом не родич Маккоя із «Щедрості»? — запиши капітан.

— Він мій прадід.

— Он як! — промовив капітан, потім, схаменувшись, додав — Моє прізвище Девенпорт, а це мій перший помічник, містер Коніг.

Прибулець поручкався з помічником.

— А тепер до діла.

Капітан говорив похапцем, без зайвих слів: довго розводитись було ніколи.

— Під нами горить уже більше, як два тижні. Кожної хвилини вогонь може вихопитися нагору. Через те я й деркав курс на Піткерн. Я хочу викинути шхуну на берег або пробити дірку в борті, щоб урятувати хоч корпус.

— В такому разі ви помилилися, капітане, — промовив Маккой. — Треба було вам прямувати до Мангареви. Там у лагуні чудовий берег, а вода тиха, як у ставку.

— Але ж ми не в Мангареві, а тут! — роздратовано докинув помічник, — Отож-бо й є. Ми вже тут, і треба щось вробити.

Маккой ласкаво хитнув головою:

— Нічого не вдієш. Тут не те що пристати, а навіть об’якоритися ніде.

— Дурниці! — сказав помічник. — Дурниці, та й годі! — вигукнув він що голосніше, помітивши, що капітан дає йому знак не гарячкувати, — І не кажіть мені. Де ж причалюють ваші судна — шхуна, катер, чи що там ви маєте? Ну, чого ви мовчите?

Маккой усміхнувся так лагідно, як і балакав. Усмішка його голубила, оповивала змученого моряка. Свою тиху, супокійну вдачу Маккой немовби намагався перелити йому и душу.

— Немає в нас ні шхуни, ні катера, — відказав він. — А свої човни ми витягаємо просто на скелю.

— Може, й нам покажете, як у вас це робиться? — чмихнув помічник. — А як ви пливете далі, до інших островів? Га?

— Ми далеко не плаваємо. Я сам, як губернатор Піткерну, іноді що мандрую. Замолоду я багато попоїздив — часом на купецьких шхунах, а найбільше місіонерським бригом. Але тепер він од нас поїхав, і ми залежимо од тих суден, що пропливають повз наш берег. Іноді проходить їх тут чимало — з шість на рік. А як коли, то за цілий рік, або й довше, не пройде жодне. Ваша шхуна перша за сім місяців.

— То ви хочете, щоб я повірив… — почав помічник, та капітан втрутився в розмову:

— Годі вам. Ми тільки час марнуємо. Що ж його робити, містере Маккою?

Старий глянув своїми карими, ласкавими, як у жінки, очима в напрямку берега, потім погляд його, поблукавши по самотній скелі Піткерну, звернувся до матросів, що стояли на прові. А капітан з помічником слідкували за ним, знепокоєно чекаючи, що він скаже. Маккой не хапався. Він надумувався спокійно й спроквола, як людина, що над нею ніколи люто не збиткувалося життя.

— Вітру сливе нема, — промовив він нарешті,— а трохи далі проходить у західному напрямку швидка течія.

— Через те ми й підійшли з навітряного боку, — перепинив його капітан, охочий похвалитися своєю досвідченістю в морській справі.

— Авжеж, через це саме, — погодився Маккой. — І нині пливти проти течії ви не зможете, а коли б вам навіть і пощастило, то все одно тут нема мілини. Розіб’єте шхуну об скелі.

Він замовк. Капітан та помічник ззирнулися в цілковитому розпачі.

— Залишається тільки одне, — знов озвався Маккой. — До ночі вітер подужчає. Бачите онде пір’їсті хмарки та імлу з навітряного боку? Звідтіля, з південного сходу, й повіє дужий вітер. До Мангареви триста миль.