Читати книгу - "Будденброки"

приходити в четвер, на обіди, і родичі нареченої приймали його тепло й привітно. Безсумнівно, він зразу відчув себе серед них не на своєму місці і, щоб приховати це почуття, поводився ще зухваліше, проте пані Елізабет, дядько Юстус, сенатор Будденброк — про дам Будденброк із Брайтештрасе цього, правда, не можна було сказати — виявляли тактовну поблажливість до бравого службовця, звиклого до тяжкої праці, але не бувалого в товаристві.

А поблажливість там була ох яка потрібна! Бо не раз доводилось якимось доречним словом заповнювати тишу, що западала за родинним столом, коли директор занадто грайливо цікавився щоками й плечима Еріки, або серед розмови питав, чи помаранчевий мармелад (він казав: «мармалат») — борошняна страва, або приписував «Ромео і Джульєтту» Шіллерові… Все це він виповідав бадьоро і впевнено, відкинувшись на спинку стільця й весело потираючи руки.

Найкраще у Вайишенка виходила розмова з сенатором, який так спритно скеровував її на політичні й ділові питання, що уникав катастрофи. Ніяк не налагоджувались у нього стосунки з Гердою Будденброк. Ця незвичайна жінка так приголомшувала його, що він не знаходив, про що поговорити з нею бодай хоч дві хвилини. Знаючи, що вона грає на скрипці, — ця обставина справила на нього величезне враження, — він обмежився тим, що при кожній зустрічі жартівливо питав одне й те саме: «Як поживає ваша скрипка?» Але за третім разом Герда взагалі перестала йому відповідати.

Христіан, зморщивши носа, приглядався до нового родича, а другого дня докладно відтворював його манери й мову. Менший син покійного консула Йоганна Будденброка вилікувався в Ейнгаузені від ревматизму суглобів, але тіло в нього й далі дерев’яніло, «мука» в лівому боці, там, де «всі нерви були коротші», не миналася, та й інші недуги — неспромога дихати й ковтати, перебої серця, схильність до паралічу чи, вірніше, страх перед ним — так само. Зовні він теж здавався куди старшим за свій вік. Хоч йому не було ще й сорока років, голова в нього геть полисіла, тільки на скронях ще метлялось кілька тоненьких рудуватих волосин, а маленькі круглі очі, що тривожно й понуро бігали навколо, запалися ще глибше. Зате великий ніс між худими щоками здавався ще кістлявішим і гачкуватішим, ніж досі, і ще дужче нависав над тоненькими рудими вусами… Штани з цупкої, елегантної англійської матерії теліпалися на його тонких кривих ногах.

Повернувшись до матері, Христіан оселився в колишній своїй кімнаті на другому поверсі, що виходила в коридор, проте більше сидів у клубі, ніж на Менгштрасе, бо вдома почував себе не дуже затишно. В пані Елізабет тепер замість Іди Юнгман наглядала за слугами і провадила господарство Рікхен Зеверін, присадкувата двадцятисемирічна сільська дівчина з круглими рум’яними щоками і товстими губами. Маючи здоровий селянський глузд, вона швидко зметикувала, що на цього ледачого балакуна, часом кумедного, а часом просто жалюгідного, від якого сам сенатор, особа дуже поважна, відвертає очі, глузливо звівши брову, можна не зважати, — і відверто нехтувати його.

— Ет, пане Будденброку, — казала вона, — мені з вами ніколи панькатися!

Христіан, зморщивши носа, поглядав на неї, ніби хотів сказати: «Як тобі не соромно!» — і відходив геть, натужно згинаючи ноги.

— Ти гадаєш, що в мене в кімнаті завжди є свічка? — жалівся він Тоні. — Де там! Здебільшого мені доводиться роздягатися з сірником… — Або заявляв, оскільки мати не могла вже давати йому багато грошей на дрібні видатки: — Погані часи… Колись було зовсім інакше! Ти тільки подумай: тепер мені часто доводиться позичати п’ять шилінгів на зубний порошок!

— Христіане! — вигукнула пані Перманедер. — Це ж ганьба! З сірником! П’ять шилінгів! Хоч не кажи нікому про це!

Вона була обурена, приголомшена, ображена в найсвятіших своїх почуттях, але від цього нічого не мінялося…

П’ять шилінгів на порошок Христіан позичав у свого давнього приятеля Андреаса Гізеке, доктора обох прав. Йому пощастило з цією дружбою, він пишався нею, бо адвоката Гізеке, цього suitier, що вмів зберегти свою гідність, минулої зими, після того, як старий Каспар Евердік тихо помер і його замінив доктор Ланггальс, вибрано до сенату. Одначе це не відбилося на його способі життя. Відомо було, що, крім просторого будинку в центрі міста, де він мешкав, відколи одружився з панною Гунеус, йому належала також невеличка, заросла зеленню, гарно опоряджена вілла в передмісті святої Гертруди і що там жила самотою одна молода, незвичайно вродлива дама невідомого походження. На дверях тієї затишної вілли красувався виведений позолоченими літерами напис: «Квізізана», і всі городяни знали її під такою назвою. Христіан Будденброк як найкращий приятель сенатора Гізеке дістав право ходити до «Квізізани» і там домігся успіху в такий самий спосіб, як у Гамбурзі в Аліни Пуфогель або за подібних обставин у Лондоні, Вальпарайсо та інших містах світу. Він «дещо розповів», «трохи позалицявся» і відтоді почав навідуватися до зеленого будиночка так само часто, як і сенатор Гізеке. Не знати, чи з відома останнього і за його згодою; зате напевне знати, що там він задарма мав ті самі розваги, за які сенаторові Гізеке доводилося добре платити грошима своєї дружини.

Невдовзі після заручин з Ерікою Грюнліх директор Гуго Вайншенк запропонував своєму майбутньому родичеві місце в страховій конторі, і справді Христіан два тижні прослужив справі забезпечення від пожежі. Та, на жаль, виявилося, що від того посилилась не тільки «мука» в лівому боці, а й інші його незрозумілі недуги. До того ж директор був дуже запальним начальником і з приводу якоїсь помилки не посоромився назвати дядька своєї нареченої «роззявою»… І Христіанові довелося знову залишити посаду.

Зате мадам Перманедер була щаслива. Її чудовий настрій виявлявся навіть у таких зауваженнях, як: «На цьому світі не завжди буває саме погане!» Вона просто наново розквітла цими тижнями. І справді, радісна метушня, різні плани на майбутнє, турботи про опорядження домівки і гарячкове шиття посагу так яскраво нагадували їй пору перед її власним одруженням, що не могли не відмолодити її і не сповнити безмежною надією. У виразі її обличчя, в її рухах знову проглянула мила задерикуватість дівочих років. І не тільки це: своїми нестримними веселощами вона так по-блюзнірському розвіяла побожний настрій чергових Єрусалимських вечорниць, що глуха Лея Гергардт опустила на коліна книгу свого предка і, нічого не розуміючи, почала озиратися по залі великими, недовірливими очима…

Еріка й далі мала жити з матір’ю. За згодою директора, ба навіть на його бажання, вирішено, що пані Антонія, — принаймні поки що, — мешкатиме з молодими, щоб допомагати недосвідченій Еріці провадити