Читати книгу - "Полтава"

Хотілося побалакати з Мотрею, почути її мудре слово. Але як її це сказати? Про батька мова, не про кого! Зараз вона і свого покійного згадає. Сумно робилося Чуйкевичеві на душі.

А до того — господа! Невже ж так козаки забавляються? Без жартів і без сварки, без слів і без сміху, невже ж і сердюків обгортає цей похоронний настрій, який між старшинами панує? Це погано, це навіть дуже небезпечно. Нищі не віднині поміж народом снуються, співаючи всяких побожних пісень, про правду і кривду, про розлуку тіла з душею, про Страшний Суд, але тепер нам тих пісень не треба. Тепер нам не нищих, а якнайбільше Мручків давай. Зневірився народ, сотники приказів гетьманських не сповняють, самочинні ватаги формуються, на шведські відділи нападають, а ще як сердюки носи похнюплять, що тоді буде?

І Чуйкевич, замість на квартиру до Мотрі, поплівся у табор. Заходив до вартівень, до канцелярій, до стаєн, рад був роботу за десятьох робити.

Так зайшов аж там, де на відшиб'ю одна батерія стояла — кілька гармат. Їх так завіяло снігом, що ні дул, ні коліс не було видно, лиш кілька білих горбків майоріло. "І їм зима заткала горло, обезсилила, — погадав собі Чуйкевич. — Нелегко було би стріляти", — і на тую гадку аж зжахнувся. Підступив до вартового. Цей не питав клича ані не спиняв Чуйкевича, стояв біля дула випрямлений, як свічка. Вітер снігом присипав його по коліна.

Чуйкевич підступив, глянув і побачив, ніби з криги викуте гарне молодецьке обличчя, — опошнянський сотниченко, багатих батьків одинокий синок. Так кріпко фузію в закостенілих жменях тримав, що жаден ворог не вирвав би її.

"Цей витривав на свойому місці", —погадав собі Чуйкевич, зняв шапку з голови і поклонився.

XVIII

Король Карло рішив, що його найближчим завданням є виперти москалів з Гетьманщини й перенести війну поза її границі.

Доки москалі перебувають на Україні, доти годі сподіватися, щоб народ перестав хвилюватися й переходити від гетьмана до царя та навпаки. Це хвилювання деморалізує населення, а побут московських частин виснажує край. Треба було боятися, що вичерпаються запаси хліба й паші, а про довіз нових годі й гадати.

Дня 28 грудня король дав приказ виступати з Ромнів і прямувати на Гадяч.

Хоч у Ромнах довелося шведам перенести страшні терпіння, а все ж таки на довшому постою привикли вони до Ромнів, а Ромни до них.

Не оден пристроївся якось, підшукав собі знайомих, зжився з бідою і не мав ні раз охоти шукати собі нової.

Невже ж у Гадячі краще? Скрізь студено і скрізь, де стільки війська довше постоїть, приходить недостача усього — від хліба до горілки й тютюну.

Ті шведи, що вспіли вже дещо навчитися нашої мови. Ще й тому не спішилися в Гадяч, бо він їм звучав погано, нагадував гадюк.

Тільки ті, яким роменська біда дібралася до живих печінок, потішалися, що, може, в Гадячі краще стане, бо щоби ще гірше могло бути, про те чоловік в біді звичайно не думає, як у добрі не думає, що йому справді добре.

Король Карло не любив заздалегідь звірюватися зі своїми воєнними планами; видавав прикази скоро, і не дай Боже, щоб вони так само скоро не були сповнені. Тая наглість і напрасність була одною з прикмет його характеру, вона-то іноді й доводила ексцеленцію Піпера до розпуки, а між генералами викликувала нехіть до молодого й надто палкого вожда. Але, на диво, нехіть зникала звичайно після першої з ним стрічі. Король нагадував своїм генералам їх власну молодечу безтяменність, їх юні пориви, їхню погоню за невідомим, увік незаспокоєним бажанням побіди, слави, щастя, він, не знати чому, нагадував їм Швецію. Швецію бачили в нім. Швецію вікінгів і тую, що мала прийти по їх кістках. Були частиною людської раси, що творила історію, білої, ясноволосої, з синіми очима, ясними, як небо, й загадочними, як фйорди.

— Завтра до якогось Гадяча ідемо. Ще нас там не було, — казав фельдмаршал Реншільд, видуваючи губи, ніби до поцілуя, а ніби до свисту.

— Ідемо, — відповів Піпер, коротко, як часто відповідають дипломати.

— Ексцеленція ніколи своєї гадки не скажуть. Це так звана вища дипломатія, котра засновується на тім, щоб не сказати того, що чоловік думає.

— Деколи краще думати й не говорити, ніж говорити, а не думати.

— Це ви до нас, військових людей, п'єте?

— Борони Боже! Я так собі.

— Вислів, що має перейти до історії?

— Невже ж ми знаємо, що до історії перейде? — зітхав Піпер, порядкуючи дипломатичні акти.

— В тім-то й біда, що деколи слова переходять, а не діла.

— А невже ж ви слово вважаєте безділлям? Реншільд замість відповіді пустився по хаті. Розтручував жмутки актів в обгортках з грубого синявого паперу, позв'язувані наперехрест кріпкими мотузками.

— Слова! — гукав, показуючи на них. — Самі слова! Скільки часу витрачено на них! А який хосен? Тут одуріти можна: слова, слова, слова! Писані й балакані на всі лади. Короля задурманено ними. Замість над воєнними планами сидіти, риється у паперах, пише й читає листи, а як ні, то сліпає над псалтирою або жвякає якісь філософічні нісенітниці. А між тим цар творить армію, вишколює її, відбуває воєнні наради.

— І колесує, четвертує та на паль саджає людей, — докінчив за нього Піпер. Реншільд спалахнув:

— Краще це, ніж марнувати час на балачці, яка з війною нічого спільного не має.

— Ексцеленціє, — звернувся до нього Піпер. — Будь ласка, скажіть це королеві Не розумію, чого якраз на мене сипляться громи вашого невдоволення. Кождий з нас свою роботу робить.

— І так воно повинно бути, — встрявав у розмову Левен-гавпт. — Хай кождий робить, що до його належить, і на тім край.

— Саме до того й веду, — спохопився Реншільд, — щоб ми щось взагалі робили, а то снуємося від тієї проклятої Десни до якогось там Сейму, мерзнемо, як собаки, бідуємо, як останні цюри, витрачуємо людей і муніцію, а невже ж це війна? Чортзна-що, а не справжня війна!

— А ви хотіли би в одній битві побороти царя і заволодіти його велетенською державою?