Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

такі різні речі. Невже ніхто нічого не перевіряє чи принаймні не читає інших газет? А отут Полєт називають племінницею французького політика Шарля Куйби, сенатора, міністра праці та міністра комерції. Ти тільки послухай, Морисе, — то вже переходить усі межі: «Ця наївна закохана дівчина не встояла перед підступами вродливого габсбурзького ерцгерцога і не тямила себе від пристрасти. Вона віддавала коханому всі гроші, залишаючи собі лише трохи, щоби подбати про стареньку матір. Вона мусила мати напоготові купюри, якими він міг розплачуватися з моряками за секс». Добре, що хоч матері вже не треба розплачуватися за секс, бо й у цьому я був би винен!

Вільгельм навіть подумував, чи не піти йому задля розваги на суд. Але того ранку, коли він уже вибирав одяг, аби гідно виглядати в залі шістнадцятого кримінального суду Парижа, до нього без попередження ввійшов чоловік його сестри, Гієронім Радзивил, із яким вони востаннє бачилися два тижні тому.

Радзивил був надзвичайно схвильований і, не вдаючись до зайвих пояснень, коротко звелів Вільгельмові збиратись у дорогу. Треба віддати Вільгельмові належне: він був колишній військовий і в таких випадках не ставив зайвих питань. Ще через кілька годин вони з Гієронімом уже мчали геть із Франції, втікаючи від вироку, який засуджував Вільгельма до п’яти років ув’язнення.

Найбільше Вільгельм шкодував, що залишив у Парижі Мориса Нешаді, свого прислужника та коханця, а також улюбленого кота. «Той кіт, — писав він згодом, — був мені миліший за ціле людство».

Але на старості літ найчастіше він згадував не про кота чи коханця, а про валізу зі шовковими шляфроками, яких він теж не взяв зі собою, втікаючи до Відня. З тими самими шляфроками, за які так і не було сплачено. Тоді він послав Полєт до крамниці домовлятися з продавцем про кредит…

Усі звинувачення видавалися Вільгельмові абсурдними — такими вони, зрештою, і були. Він-бо не вчинив жодного злочину. Вільгельм просто мав борги. А хто їх не має? До того ж борги він збирався повернути. Якщо не зараз, то згодом. Якщо не сам, то з допомогою свого відповідального брата Альбрехта, який уже не раз розраховувався з Вільгельмовими кредиторами. Вільгельм сподівався, що їде з Парижа ненадовго — просто пересидіти судовий процес, — а потому повернеться назад до звичного веселого життя. Прихопив зі собою лише найнеобхідніше. Хто ж міг тоді знати, що найнеобхіднішим на старість для нього виявиться саме шовковий шляфрок?..

### 2008

— З вашим сином усе гаразд, — заспокоїв Галину віденський лікар, котрий оглядав Олеся. — Та я вражений своїм українським колегою: десять років тому він уже непокоївся про таку хворобу! Її тоді ще й у нас майже не діагностували. Напевно, то був хороший фахівець.

— Напевно, — крізь зуби погодилася Галина. — Та він мав жахливий почерк.

— Почерк? — не зрозумів лікар. — Лікарі зазвичай дуже неохайно пишуть. Починаючи з прописів у першому класі,◦— він засміявся. — Та яке це має значення?

— Той лікар так нерозбірливо написав скерування на аналізи, що аналізи зробили не ті, а потому результати було написано теж так нерозбірливо, що він не розібрав помилки. Через це я втратила десять років, бо змушена була тримати дитину на спеціальній дієті. Не могла піти працювати, бо тоді довелося би віддати сина до дитсадка, а там ніхто не пильнував би його дієти. Я мало не розлучилася з чоловіком, бо перебувала в постійному стресі, а через ізоляцію втратила майже всіх друзів. Думаєте, все це дрібниці?

— Співчуваю, — знітився лікар. — Мабуть, ви таки маєте рацію. Раніше люди звертали більше уваги, ніж зараз, на вміння працювати руками. Кожен умів щось майструвати. Було важливо, щоби речі не ламалися після першого ж використання і не потрапляли до смітника, а щоби їх можна було ремонтувати. Важливо було вміти написати від руки, бо не було комп’ютера. Важливо було вміти зупинити кров, бо не завжди близько був лікар. Важливо було вміти порозумітись у сім’ї, бо розлучень не практикували, — тому стосунки повинні були витримувати кризи, непорозуміння, сварки. Тепер у людей просто немає терпіння та часу на те, щоби писати від руки, церувати панчохи, налагоджувати тривалі стосунки. Усе стало одноразовим, напівфабрикатним, позбавленим тепла. Можливо, невміння виразно і грамотно — з першого разу, без виправлень — сформулювати на папері, записавши від руки, свої думки породжує хаос у цих думках…

Галина йшла і роздумувала про те, що сказав лікар. Згадувала про свого дідуся, котрий одружився з простою українкою, назавжди позбувшись права успадкувати престол, нехай навіть той престол уже й канув у Лету. Про бабусю, котра без вагань повернулася до страшного повоєнного радянського Львова, ризикуючи своїм життям і життям іще не народженої дитини, бо хотіла врятувати дідуся, який інакше би загинув.

А ще вона думала про те, що обов’язково поїде до родинного замку Габсбурґів у Живці, де живе Марія-Христина Габсбурґ, донька Альбрехта, рідного Вільгельмового брата. Марія-Христина ніколи не бачилася з Вільгельмом і у своїх інтерв’ю ніколи не відповідала на запитання журналістів про нього. Не заперечувала факту його існування, проте й не підтверджувала, продовжуючи традицію давнього сімейного табу цієї теми. Напевно, вона нічого не знала ні про бабцю Софію, ні про повернення до Львова дідуся, ні про ту площу його імені у Львові, на якій Вільгельм колись любив сидіти на лавці й годувати голубів. Загалом Галина могла би написати їй листа — написати від руки, польською, як учила її бабця. І запросити в гості.