Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

Якщо я оце зараз заповзявся якомога увиразнити уявлення про Час, що вже здимів, уявлення про роки, невіддільні від нас, то це тому, що навіть у цю хвилину, в палаці принца Ґермантського, я чув іще кроки своїх батька-матері, коли вони проводжали пана Сванна, чув бренькіт брязкучого залізного, невтомного, голосистого і невсипущого дзвоника, який звістував, що Сванн урешті пішов і що мама прийде нагору, чув як сьогодні, хоча ці звуки жили в далекій минувшині. Тоді, згадуючи про всі ті події, які несамохіть заповнювали простір між хвилею, коли я ті звуки почув, і ранком у Ґермантів, я вразився на саму думку, що власне той дзвінок дзеленчав у мені й далі, а я нічого не міг змінити у брязкоті його язичка, оскільки, вже гаразд не пам’ятаючи, як він умовк, я мав, аби належно вслухатись і відтворити цей момент наново, змусити себе не чути довколишніх розмов між масками. Щоб наблизити його до своїх вух, доводилося знову поринути в себе. Бо ж саме там бринів, не вгаваючи, дзвоник, а між ним і миттю, що я оце переживаю, бриніло і все оте минуле, яке розгортається у нескінченність, минуле, яке я, сам того не відаючи, носив у собі. Коли воно забриніло, я вже існував, і відтоді, щоб я ще раз почув тамтой дзвінок, у мені мала існувати неперервність — щоб я ні на мить не міг перестати існувати, мислити, усвідомлювати самого себе, бо ж та давня хвилина ще зберігала зі мною зв’язок, оскільки я міг повернутись аж до неї, досить мені було глибше поринути в себе. І саме тому, що вони таять у собі години минулого, людські тіла можуть завдати величезної кривди тим, хто їх кохає, бо вони наладовані силою спогадів про радощі та бажання, уже стерті для них, але такі болісні для когось, хто споглядає і продовжує в Часі найуко-ханіше тіло, до якого він ревнує, ревнує так, що ладен його знищити. Бо коли по смерті Час покидає тіло, а спомини, уже геть байдужі й безбарвні, стираються в тій, кого вже немає, вони зітруться незабаром і в тому, кому ще допікають; але і в ньому вони нарешті зникнуть, коли жадання живого тіла перестане їх розвогнювати.

Я відчував змору і страх, усвідомлюючи, що я не лише мить по миті прожив, продумав і виділив із себе увесь цей такий довгий час, що він не лише був моїм життям, був мною самим, — я ще й мусив щохвилі підтримувати з ним зв’язок; він підпирав мене, закинутого на його запаморочливу кручу, і я не міг ворухнутися, щоб його не зрушити. День, коли я почув калатання дзвіночка у комбрейському саду, — дата, така далека, а проте моя дата, нутряна, той день був вихідним пунктом у безмірах, простертих у мені без мого відома. Голова моя пішла обертом, коли я побачив під собою, а проте — під собою в самому собі, з такої височини, ніби я був кілометрового зросту, стільки років.

Аж ось коли я зрозумів, чому дук Ґермантський, — сидячи на стільці, він видавався мені таким напрочуд молодявим, хоча мав за плечима куди більше років, ніж я, — щойно тільки він підводився і хотів випростатися, одразу трясся на непевних ногах, мов той ветхий архієпископ, що як і має щось міцне, то хіба металевого хреста, до якого тиснуться молоді та в’юнкі семінаристи, і дибав, тремтячи як листок, на важкоприступний шпиль свого вісімдесятитрьохріччя: всі ми немовби ходимо на живих дибах, дедалі цибатіших, не раз вищих за дзвіницю, від чого ходіння стає морочливою і небезпечною справою, коли так і дивись, гримнеш на землю. (Чи не тому лице людей дохожалих навіть невправному окові важко сплутати з лицями молодят і чи не тому воно завше постає перед нами, немов захмарене серйозністю?) Я лякався, що мої диби вже так високо над землею, і мені здавалося, що навряд чи в мене стане сил утримувати в собі довго цю минувшину, опущену так далеко. А все ж, якщо мені відміряно достатньо часу, щоб устигнути виконати свою роботу, я не забарюся передусім описати людей (хай би вони навіть у цьому описові скидалися на іродів), оскільки вони займають таке важливе місце супроти того надзвичайно обмеженого, яке відведене їм у просторі, місце, навпаки, в цьому разі розширюване в безмір, — бо вони одночасно торкаються, як занурені в літа гіганти, найвіддаленіших одна від одної діб, між якими криється стільки днів, — місце у Часі.

КІНЕЦЬ

Від перекладача

Чіпляйся, тлумачу, як мураха на папері бібл-друк Accroche toi, traducteur, comme la fourmi sur le papier bible

Великими літерами, такими, як і в оригіналі, вивів перекладач слово КІНЕЦЬ і здригнувся. Якому почуттю, підкажіть, йому віддатися: радіти, що навіть хвороба, налякавши існуванням якогось за-кляття на посмертні прустівські романи, милостиво його відпустила і дозволила сказати: «Ось вам, мої земляки, велика книга XX сторіччя по-нашому!», чи сумувати, що урвалася необхідність щодня по сім годин пересновувати шовк прустівських думок, чи то світлих, чи то чорних, але завжди своєрідних і глибоких. Задум перекласти Марселя Пруста виник у мене ще в шістдесяті, тоді мене заохочував мій учитель Григорій Кочур постійними нагадами: «За вами — Пруст!», а засів я за працю після зустрічі в «Ґаллімарі» з Прустовим видавцем і бібліографом Жаном-Івом Тадьє. Пруст масовий, кишеньковий, із зображенням на обкладинках семи книжок Руанського собору в різних фазах освітлення його сонцем, відтворених пензлем Клода Моне, помандрував зі мною одразу в Україну, а Пруст академічний, у золотообрізному плеядівському виданні на папері бібл-друк, прийшов через посольство за два тижні. Я витягав із коробки, пересипаної паперовою стружкою, книжки, це був уже не тритомовик, що дістався мені з кочурівської бібліотеки, а чотиритомовик, та ще й кожен том майже удвічі грубший від попередніх. Понад половину обсягу книжки відводилося для рукописних варіантів, наукового коментаря і приміток. Змін зазнав і текст прустівського роману. Чимало пасажів, знижених у попередньому виданні до приміток унизу сторінки, знайшли своє законне місце у масиві твору, цілі сторінки й абзаци по-новому перетасувалися між собою, з’явилися у кількох провалах