Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

Такими безтурботними, а отже, й gesellig, таким добрим товариством, Кутзее робило якраз те, що вони обирали найлегший можливий шлях, і саме їхня geselligheid, товариськість, робила різдвяні збори такими веселими. Вони ніколи не сварилися, ніколи не чубилися між собою, чудово вживалися, і то геть усі. Тільки наступному поколінню, її поколінню, довелося заплатити за їхню безтурботність, вони пішли у світ, сподіваючись, що він буде ще одним slap, gesellige місцем, Воельфонтейном з великої літери, і з’ясували, — слухайте! — що це не так!

Сама Марго не має дітей. Не здатна завагітніти. Але, якби була благословенна дітьми, вона б за свій перший обов’язок вважала б вигнати з них кров Кутзее. Як вигнати з людей slap кров, вона так одразу й не знала, хіба що взяти їх до лікарні, вицідити всю їхню кров і замінити її кров’ю якогось енергійного донора, але, можливо, суворе привчання до самоутвердження, починаючи з якомога ранішого віку, дасть той самий результат. Бо, якщо є одна річ, яку вона знає про світ, що в ньому ростиме дитина майбутнього, це те, що там не буде місця для slap.

Навіть Воельфонтейн і Кару вже не такі, якими були колись. Погляньте на тих дітей у кав’ярні «Apollo». Погляньте на робітничу бригаду кузена Майкла, що безперечно вже не є plaasvolk[58] давніших часів. У загальному ставленні кольорових до білих з’явилася нова і тривожна твердість. Молодь холодно дивиться на білих і відмовляється називати їх Baas або Miesies[59]. Дивні люди ходять по країні від одного поселення до іншого, від lokasie до lokasie, і ніхто не повідомляє про них поліції, як у колишні дні. Поліції дедалі важче знайти інформацію, якій вона може довіряти. Люди вже не хочуть, щоб бачили, як вони розмовляють із поліцією, інформаторів не стало. Фермерів дедалі частіше й на довший період беруть на службу до загонів бурів. Лукас усякчас нарікає на це. Якщо така ситуація в Роґґевелді, така сама вона, напевне, й тут, у Коупі.

Змінює свій характер і бізнес. Щоб почати бізнес, уже не досить приятелювати геть з усіма, робити послуги і за те отримувати послуги. Ні, сьогодні треба бути не менш твердими, ніж цвяхи, і не менш нещадними. Які шанси мають slapgat чоловіки в такому світі? Не дивно, що її дядьки Кутзее не процвітають: керівники банків марнують роки в умирущих platteland, глухих містах, державні службовці застоялися на щаблях службового просування, фермери живуть у злиднях, а коли йдеться про батька Джона, так є ще й зганьблений, позбавлений права вести справи адвокат.

Якби вона мала дітей, вона б не тільки докладала всіх зусиль, щоб позбавити їх спадщини Кутзее, а й серйозно подумала про те, що чинить Керол: треба випхати їх із країни, дати їм новий старт в Америці, Австралії чи Новій Зеландії, місцях, де вони можуть сподіватися гідного майбутнього. Але як бездітній жінці їй не треба ухвалювати таку постанову. Їй наготована інша роль: присвятити себе чоловікові та фермі, жити таким добрим життям, яким дозволяє час, не менш добрим, ніж справедливим і чесним.

Пустота майбутнього, яке постає перед Лукасом і нею, — не нове джерело болю, ні, він повертається знову і знову, наче зубний біль, і то так, що вже почав надокучати їй. Вона хоче позбутися його і трохи поспати. Як це так, що її двоюрідний брат, чиє тіло водночас і кістляве, і м’яке, не відчуває холоду, тоді як вона, маючи, звісно, набагато більше кілограмів від своєї оптимальної ваги, вже тремтить? У холодні ночі вони з чоловіком сплять тісно пригорнувшись одне до одного, і їм тепло. Чому ж тоді тіло брата не зігріває її? Не тільки не зігріває, він, здається, висмоктує тепло з її тіла. Може, він від природи позбавлений не тільки сексу, а й тепла?

Хвилька справжнього гніву пробігає по ній, і, немов відчувши його, чоловік біля неї заворушився.

— Вибач, — промимрив він і сів.

— Вибачити за що?

— Я загубив слід.

Марго не має уявлення, про що він говорить, і не збирається запитувати. Джон сповзає вниз і за мить уже знову спить.

Де ж Господь у цьому всьому? Вона бачить, що їй дедалі важче мати справу з Богом-отцем. Віру, яку вона колись мала в нього і в його провидіння, вже втрачено. Безбожність — це, безперечно, спадщина безбожних Кутзее. Думаючи про Бога, вона здатна уявити собі лише бородату постать із гучним голосом і величними манерами, що живе в кам’яниці на пагорбі з купою слуг, які заклопотано бігають навколо, роблячи щось для нього. Як добрий Кутзее, вона воліє триматися поодаль від таких людей. Кутзее дивляться скрива на людей, що пишаються, й глузують із них sotto voce[60]. Може, вона не така дотепна в жартах, як решта родини, але вважає, що Бог — це певне випробування, певний тягар нудьги».

— А тепер я мушу протестувати. Ви справді зайшли задалеко. Я й близько такого не казала. Ви вкладаєте мені у вуста власні слова.

— Вибачте, мабуть, мене понесло. Я виправлю їх. Я затушую їх.

«Глузують sotto voce. Проте чи має Господь у своїй безмежній мудрості план для неї і для Лукаса? А для Роґґевельда? Для Південної Африки? Чи речі, які видаються сьогодні просто хаотичними, хаотичними і позбавленими мети, продемонструють у якомусь майбутньому, що вони становлять частину загального зичливого проекту? Наприклад: чи є якесь широке пояснення, чому жінка в розквіті своїх літ повинна марнувати чотири ночі в тиждень, сплячи самотньою в огидній кімнаті на третьому поверсі «Grand Hotel» у Калвінїї, місяць у місяць, можливо, навіть рік у рік, і кінця їм не видно, і чому її чоловік, природжений фермер, більшу частину свого часу повинен возити худобу інших людей на бойні в Паарлі та Мейтленді; пояснення, ширше за слова, що ферма загинула б без прибутку, який забезпечують ці роботи, що занапащують душі. І чи є якесь широке пояснення, чому ферма, задля підтримки якої вони обоє вдалися до рабської праці, згодом дістанеться в руки не їхньому синові, а якомусь небожу-невігласу її чоловіка, якщо ту ферму не поглине раніше банк? Якщо згідно з загальним зичливим Божим задумом ніколи не було наміру, щоб ця частина світу — Роґґевельд, Кару — мала прибуткове фермерське господарство, тоді в