Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

Такі запитання марно ставити Кутзее. «Die boer saai, God maai, maar waar skuil die papegaai?» «Бур сіє, Господь віє, а де папуга піє?» — кажуть Кутзее й регочуть. Безглузді слова. Безглузда родина, мінлива, без сутності — паяци. «’n Hand vol vere» — жменька пір’я. Навіть той член родини, на якого вона мала якісь непевні сподівання, той, що оце біля неї знову поринув у країну сновидь, виявився несерйозним. Він утік у великий світ, а тепер ганебно заповзає назад у малий світ. Утікач, що зазнав невдачі, і невдаха-механік — через його неспроможність їй тепер доводиться страждати. Невдаха-син. Сидить у тому страхітливому, запорошеному старому будинку в Мервевіллі, дивиться на безлюдну, розпечену сонцем вулицю, гризе олівець і намагається придумати вірші. О droë land, о barre kranse… «Обпалена земля і голі скелі…» Що далі? Щось про weemoed, безперечно, про смуток.

Марго прокидається, коли по небу почали розпливатися перші рожеві й жовтогарячі смуги. Уві сні вона трохи скрутилася й відповзла далі по сидінню, тож її двоюрідний брат, ще досинаючи, тулився тепер не до її плеча, а до заду. Вона роздратовано вивільнилася. Очі їй злипаються, кістки тріщать, страшенно дошкуляє спрага. Відчинивши дверцята, вона виходить.

Повітря холодне й непорушне. Вона дивиться, й під її очима з’являються нізвідки колючі кущі та купки трави, яких торкнулося перше світло. Марго немов присутня на першому дні творення. «Господи», — бурмоче вона й відчуває порив стати навколішки.

Поблизу щось зашаруділо. Вона дивиться просто в темні вічі антилопи, маленького штейнбока кроків за двадцять від неї, тварина стривожена, але ще не боїться. «My kleintjie!», «Моя маленька!» — каже Марго. Їй страшенно кортить обняти її, вилити їй на голову свою раптову любов, але, перше ніж вона ступила перший крок, антилопа крутнулася і втекла, барабанячи ратичками. Метрів за сто зупинилася, обернулася, знову придивилася до неї, а потім неквапом потрюхала вздовж низьких берегів і зайшла в сухе річище.

— Що це? — почувся братів голос. Джон нарешті прокинувся, виліз із машини, позіхає, потягується.

— Штейнбок, — коротко відказує вона. — А що ми тепер робимо?

— Я піду назад до Мервевілла, — каже він. — Зачекай тут. Я маю повернутися о десятій годині, щонайпізніше об одинадцятій.

— Якщо їхатиме машина й запропонує підвезти мене, я сяду, — попереджає Марго. — В будь-якому напрямі, я однаково сяду.

Джон розкошланий, незачесане волосся на голові й борода стирчать на всі боки. «Слава Богу, що мені не треба прокидатися з тобою в ліжку щоранку, — думає вона. — Ти не досить чоловік. Справжній чоловік не був би таким жалюгідним, sowaar [справді]!»

Над обрієм показується сонце, і Марго одразу відчуває тепло на шкірі. Світ, може, й Божий, а от Кару належить передусім сонцю.

— Тобі краще вже йти, — каже Марго. — День сьогодні буде гаряченький. — І дивиться, як він іде геть, порожня каністра висить у нього через плече.

Пригода — можливо, це найкращий спосіб думати про те, що сталося з ними. Тут, невідомо де, їх із Джоном спіткала пригода. Кутзее потім ще багато років згадуватимуть її. «Пам’ятаєш той час, коли в Марго і Джона поламалася машина на тій занедбаній дорозі в Мервевілл?» А тим часом, поки вона чекає кінця пригоди, які в неї тут розваги? Пошарпана книжка-інструкція для «Датсуна», більш нічого. Ніяких віршів. Зміна коліс. Догляд акумулятора. Підказки для економії пального.

Машина напроти сонця, що сходить, стала вже душно-гарячою. Марго ховається в її затінку.

На гребені дороги якась поява: спершу з гарячого марева постає тулуб людини, потім мало-помалу віслюк і візок. Коли дмухне вітер, вона навіть чує, як виразно цокають копита віслюка.

Постать стає виразніша. Це Гендрік із Воельфонтейна, а позаду нього, на возі, її двоюрідний брат.

Сміх і вітання.

— Гендрік провідував свою доньку в Мервевіллі, — пояснює Джон. — Він відвезе нас на ферму, тобто якщо його віслюк дасть згоду. Він каже, що можна й «Датсун» прив’язати до воза, і він потягне.

— Nee, meneer! «Ні, сер!» — стривожився Гендрік.

— Ek jok maar net, «Я просто жартую», — заспокоює брат.

Гендрік — чоловік середніх літ. Унаслідок невдалої операції з видалення катаракти він осліп на одне око. Якийсь негаразд і з його легенями, від найменшого фізичного зусилля він уже насилу дихає і присвистує. Як від робітника від нього вже небагато користі на фермі, але кузен Майкл тримає його, бо тут так заведено чинити.

Гендрік має доньку, що живе з чоловіком і дітьми під Мервевіллом. Чоловік мав роботу в місті, але, здається, втратив її, донька порає хатню роботу. Гендрік, мабуть, виїхав від них ще переддосвітньої пори. Навколо нього витає легенький запах солодкого вина, коли він зліз із воза, Марго бачить, що він заточується. Напідпитку ще вранці — оце життя!

Брат читає її думки:

— Я маю тут трошки води, — і пропонує їй повну каністру. — Вона чиста, я налив її коло вітрової помпи.

Отож, вони поїхали на ферму, Джон сидів поряд із Гендріком, а вона ззаду на возі, прикривши голову від сонця старим джутовим мішком. Повз них у хмарі куряви промчав автомобіль у бік Мервевілла. Якби вона вчасно помітила його, то махнула б рукою — і поїхала б до Мервевілла, а звідти зателефонувала б Майклові, щоб він приїхав і забрав її. З другого боку, хоча дорога в ритвинах, і їхати незручно, їй подобається думка приїхати на ферму на ослячому візку Гендріка, і подобається щоразу більше: всі Кутзее зібралися на веранді для пообіднього чаю, Гендрік скидає перед ними капелюха і привозить назад блудного Джекового сина, брудного, попаленого сонцем і покараного. «От was so bekommerd! — лаятимуть вони негідника. — Waar was julle dan? Michiel wou seifs die polisie bel!» А від нього нічого, крім якогось бурмотіння. — «Die arme Margie! En wat het van die bakkie geword?», «Ми так непокоїлись! Де ви були? Майкл уже збирався телефонувати в поліцію! Бідолашна Маргі! А де машина?»

Трапляються такі круті ділянки дороги, де їм треба злізати з візка і йти пішки. А загалом малий віслюк добре виконує своє завдання, і тільки дотик батога по його заду раз по раз нагадує, хто тут господар. Яка тендітна його постать, які тоненькі копитця,