Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

Сінді кинула побіжний погляд на жінку перед тим, як увійти до Мелового кабінету. Всередині було порожньо. Вона вмостилася на кріслі й стала чекати. За кілька секунд заплющила очі та відновила в пам’яті приємні згадки про Дерека Ідена.

Мел увірвався всередину — накульгуючи сильніше, ніж зазвичай, як Сінді помітила, — приблизно через десять хвилин.

— Ой! — Він зі здивуванням побачив Сінді та повернувся назад, щоб зачинити двері. — Я був упевнений, що ти не приїдеш.

— Гадаю, ти б цього дуже хотів.

Мел похитав головою.

— Не думаю, що це щось дасть — принаймні не те, що ти, мабуть, собі надумала. — Він дивився на дружину, ніби оцінюючи її, загадуючись, чому ж насправді вона сьогодні сюди пробилася. Він уже давно знав, що мотиви у Сінді були заплутані й часто відрізнялися від тих, якими здавалися на перший погляд. Мусив визнати, що сьогодні вона мала бездоганний вигляд; приємно розкішна та ніби сяяла. На жаль, особисто його ця розкіш уже не вражала.

— А ти скажи мені, — сказала Сінді, — що це я на­думала.

Він знизав плечима.

— Я думав, що ти хочеш посваритися. Здається, нам сварок і вдома вистачає, навіщо ще й тут влаштовувати.

— Можливо, нам доведеться дещо влаштувати тут; беручи до уваги те, що тебе все одно вдома майже не ­буває.

— Я бував би вдома, якби там була приємна атмо­сфера. — Сінді усвідомила, що вони говорили всього якихось кілька секунд, а вже почали шпигати одне одного. Здавалося, що останнім часом вони вже не можуть вести розмову без цього.

Так само вона не могла стриматися від відповіді:

— Та невже! Зазвичай у тебе для цього інша причина. Завжди говориш, як неймовірно важливо для тебе сидіти тут в аеропорту — якщо треба, то й по двадцять чотири години на добу. Так багато важливих подій — принаймні за твоїми словами — завжди відбувається.

Мел відрізав:

— Сьогодні так.

— Але не в інші дні?

— Якщо ти запитуєш, чи залишався я тут, щоб не їхати додому, то відповідь «так».

— Це принаймні ти вперше говориш про це чесно.

— Та навіть коли я приходжу додому, ти вічно тягнеш мене на якусь пиндючну подію, як-от сьогодні.

Його дружина злісно кинула:

— То ти навіть не збирався сьогодні приїжджати!

— Ні, збирався. Я тобі казав. Але…

— Але! — Сінді відчувала, як короткий ґніт її терплячості догорає. — Але сподівався, щось станеться і не дозволить тобі приїхати, як завжди. Щоб ти міг ухилитися та мати алібі; аби переконувати себе, якщо мене переконати не можеш, бо я думаю, що ти брехло і лицемір.

— Заспокойся, Сінді.

— Ні, я не заспокоюся!

Вони люто блимали одне на одного.

Що з ними сталося, подумав Мел, що вони докотилися до такого? Лаються, як невиховані діти; вдаються до такої ницості; обмінюються злісними насмішками; і він, до речі, не кращий за Сінді. Коли вони сварилися, відбувалося щось, що їх обох принижувало. Він загадувався, чи так трапляється у всіх людей, коли проблеми поглинають пару, яка довго живе разом. Усе через те, що вони знають та можуть болісно натискати на слабкості одне одного. Він якось чув, що шлюб на межі розпаду показує найгірший бік обох партнерів. У їхньому випадку це було чистою правдою.

Він спробував говорити розважливіше.

— Я себе не вважаю брехлом чи лицеміром. Але ти, мабуть, маєш рацію, я сподіваюся, що мене щось відверне від твоїх світських прийомів, бо знаєш, як я це ненавиджу. Я просто не думав так про це. — Коли Сінді не сказала нічого, він продовжив: — Хочеш — вір, а хочеш — ні, але я справді збирався приїхати сьогодні до тебе — принаймні я так думаю. Можливо, насправді не збирався, як ти й сказала; не знаю. Але що я знаю напевне, то це те, що не я влаштував цю бурю, й відколи вона почалася, трапилося багато всього — цього разу насправді, — через що я мусив тут затриматися. — Він кивнув у бік приймальні. — Наприклад, жінка, яка там сидить. Я сказав лейтенанту Ордвею, що поговорю з нею. У неї, здається, проблеми.

— У дружини твоєї проблеми, — сказала Сінді. — Жінка там може почекати.

Він кивнув.

— Гаразд.

— Нам це вже остогидло, — сказала Сінді. — Як тобі, так і мені. Правда ж?

Він не поспішав пояснювати, не хотів говорити необачно, та усвідомлював, що, коли вже прозвучали такі слова, дарма уникати правди.

— Так, — зрештою відповів він. — Боюся, що так.

Сінді одразу ж випалила:

— Якби ж ти змінився! Ти б мене зрозумів. Завжди все було так, як ти хочеш чи не хочеш. Якби ж ти хоч раз зробив так, як хочу я…

— Ходити шість вечорів на тиждень з чорним метеликом, а на сьомий — з білим?

— Так, а що в цьому такого? — Сінді дивилася на нього виклично, владно. Мелові вона завжди подобалася в такому сміливому настрої, навіть коли ця сміливість націлювалася на нього. І зараз…

— Думаю,