Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

«І ані слова також про нього, — подумав він, стискаючи губи й дивлячись на Дійкстру, який спостерігав за дефілядою з досить утомленим виразом обличчя».

«Треба буде, — подумав ієрарх, — дати королям доручення щодо справи цього Дійкстри. Його присутність — образа для чесних людей. То безбожник і лотр. Хай зникне без сліду. І нехай про нього забудуть».

* * *

«Не дочекаєшся, ти, пурпуровий святобливий кабане, — думала Філіппа Ейльгарт, без зусилля читаючи інтенсивні думки ієрарха. — Хотів би ти правити, хотів би диктувати й впливати? Хотів би вирішувати? Не дочекаєшся. Вирішувати ти можеш винятково справи власного геморою, та й там, у власній твоїй дупі, твої рішення небагато будуть значити.

А Дійкстра залишиться. Так довго, як буде він мені потрібен».

* * *

«Колись ти зробиш помилку, — думав жрець Віллемер, дивлячись на блискучі кармінові губи Філіппи. — Колись котрась із вас зробить помилку. Занапастять вас пиха, нахабство й самовпевненість. Змови, у яких ви берете участь. Аморальність. Огида й збочення, яким ви віддаєтеся, у яких ви живете. Усе вилізе назовні, розійдеться сморід ваших гріхів, коли ви зробите помилку. Така мить мусить настати.

А навіть якщо помилку ви не зробите, знайдеться спосіб, аби якось вас звинуватити. Впаде на людськість якесь нещастя, якась поразка, якась епідемія чи, може, зараза… Тоді ми звалимо провину на вас. Звинуватимо вас у тому, що ви не зуміли заразі протистояти, у тому, що не зуміли ви усунути її результатів.

Ви будете в усьому винними.

І тоді запалають багаття».

* * *

Старий смугастий котяра, якого люди через масть називали Рудьком, помирав. Помирав паскудно. Шарпався, напружувався, дряпав землю, блював кров’ю й слизом, били його конвульсії. До того ж мав він кривавий понос. Нявчав, хоча було те нижче від його гідності. Нявчав жалісно, тихо. Швидко втрачав сили.

Рудько знав, чому він помирає. Принаймні здогадувався, що його вбило.

Кілька днів тому до цінтрійського порту зайшов дивний фрахтовець, старий і дуже брудний хольк, занедбане корито, мало не розвалина. «Катріона» — проказували ледь видні літери на носі холька. Літер тих Рудько, зрозуміло, прочитати не вмів. З дивного корита, використовуючи швартовий, на набережну зліз щур. Тільки один. Щур був линялим, запаршивленим, млявим. І він не мав одного вуха.

Рудько щура загриз. Був голодним, але інстинкт утримав його від того, щоб з’їсти те паскудство. Але кілька бліх, великих блискучих бліх, яких було повно на шерсті гризуна, встигли перелізти на Рудька й оселитися в його хутрі.

— Що воно з тим нещасним котом?

— Напевне, отруїв його хтось. Або зурочив!

— Тьфу, огида! Але ж і воняє, наволоч! Забери його геть зі сходів, жінко!

Рудько напружився й безголосно відкрив закривавлену пащу. Уже не відчував ні копняків, ні штурхання мітлою, якими господиня саме дякувала йому за одинадцять років ловлення мишей. Викинутий із подвір’я, він помирав у канаві, сповненій змилками й уриною. Помирав, бажаючи тим невдячним людям, аби вони захворіли також. Аби страждали так само, як і він.

Його бажання мало скоро здійснитися. Причому у великому масштабі. У насправді великому масштабі.

Жінка, яка викинула й вимела Рудька з подвір’я, зупинилася, задерла спідницю й почесала під коліном. Свербіло.

Вкусила її блоха.

* * *

Зірки над Ельскердегом інтенсивно підморгували. Іскри від вогнища гаснули на їхньому тлі.

— Ані Цінтрійський мир, — сказав ельф, — ані тим більше пафосна новіградська дефіляда не могли вважатися цезурою й верстовими каменями. Бо що воно за поняття? Політична влада не може творити історію за допомогою актів чи декретів. Політична влада також не може історію оцінювати, виставляти ноти чи розкладати по шухлядках, хоча у своїй писі жодна влада цю правду не визнає. Одним із яскравих проявів вашої людської зухвалості є так звана історіографія — намагання робити висновки та виносити вироки про, як ви кажете, «минулі діяння». Є те для вас, люди, типовим і випливає з того факту, що натура обдарувала вас ефемерним, комашиним, мурашковим життям, смішним середнім віком ледь менше ста років. Ви ж до свого комашиного існування намагаєтеся допасувати світ. А тим часом історія є процесом, що йде безперервно й ніколи не закінчується. Не вдається ділити її на шматочки, звідти до сюди, від сюди до туди, від дати до дати. Не вдасться історію окреслити, а тим більше перетворити на королівське знаряддя. Навіть якщо війна виграна.

— Я не підхоплю філософської дискусії, — сказав пілігрим. — Як було сказано, людина я проста й малоосвічена. Утім, насмілюся звернути увагу на дві речі. По-перше, коротке, наче в комах, життя оберігає нас, людей, від декаденції, схиляє до того, аби, шануючи життя, жити інтенсивно й творчо, аби використовувати кожну мить життя й втішатися нею. А коли треба, то й віддати те життя за справу без жалю. Говорю й мислю я як людина, але ж так само мислили й довговічні ельфи, ідучи битися й помирати в командо скойа’таелів. Якщо я неправий, то прошу мене виправити.

Пілігрим вичекав якусь хвилину, але ніхто його не виправив.

— По-друге, — продовжив він, — видається мені, що політична влада, хоча й не може змінювати історію, своїми діями може створювати цілком непогану ілюзію й видимість такої можливості. Для того влада має методи та інструменти.

— О, так, — відповів ельф, відвертаючи обличчя. — Тут ти поцілив у саму суть, пілігриме. Влада має методи та інструменти. Такі, з якими не подискутуєш.

* * *

Галера стукнула бортом об палю, оброслу водоростями та мушлями. Кинули швартові. Залунали крики, прокльони та команди.

Дерлися чайки, б’ючись за недоїдки, що плавали в зеленій, брудній воді порту. На причалі було аж темно від людей. Переважно тих, що в мундирах.

— Кінець рейсу, панове ельфи, — сказав нільфгардський командир конвою. — Ми в Діллінжені. Висадка! Тут на вас уже чекають.

Факт. На них чекали.

Жоден з ельфів — і вже напевне не Фаойльтіарна — ані на гріш не вірив запевненням про справедливі суди та амністії. Скойа’таелі та офіцери бригади «Вріхедд» не мали жодних ілюзорних надій щодо долі, яка чекала на них за Яругою.

У більшості своїй вони з тим погодилися, стоїчно — навіть із байдужістю — прийняли те. Як думали, нічого не зможе заскочити їх зненацька.

Вони помилялися.

Їх зігнали з галери, кайдани дзвонили й бряжчали; погнали на мол, тоді на набережну, між рядами озброєних жовнірів. Були там також і цивільні, такі, чиї швидкі очки моргали, перескакуючи з обличчя на обличчя, з фігури на фігуру.

«Селекціонери», — подумалося Фаойльтіарні. І він не помилився.

На