Читати книгу - "Проби"

За таких обставин ми завше думаємо про що завгодно, але не про неї: нас тішать і підтримують надії на інше, краще життя, або надія на майбутні чесноти наших дітей, або смакування наперед майбутньої слави нашого імені, або думка про те, що світ, який ми покидаємо, — не більше як притулок скорботи, або мрії про помсту, що загрожує тим, хто спричиняє нам смерть,

Я надіюсь про те, як живуть справедливі

Божі ще сили, зазнаєш ти кари на скелях, Дідону

Кликати будеш по імені часто…

І про все я дізнаюсь —

Дійде ця вістка до духів підземних.

Верґілій, Енеїда, IV, 382, 387

Пер. Михайла Білика

Коли Ксенофонту повідомили про загибель у битві під Мантінеєю його сина Грилла, він, з вінком на голові, приносив жертви богам. Ошелешений цією звісткою, він швиргонув вінком на землю, але потім, чуючи розповідь про те, що сталося, і збагнувши, що ця смерть була справді геройською, підняв його і знову надів на голову.

Навіть Епікур — і він також — утішив себе перед своєю кончиною думками про вічність і корисність написаних ним творів. Труднощі, що обіцяють славу і розголос, переносяться легко. Цицерон, Тускуланські розмови, II, 24. І Ксенофонт мовить, що точно така сама рана і такі самі труднощі і тяготи випадають воєначальникові не менше, ніж воїнові. Узнавши, що перемога лишилася за ним, Епамінонд зміцнів духом і прийняв смерть з дивовижною твердістю. У цьому утіха, у цьому полегкість у найтяжчих стражданнях. Цицерон, Тускуланські розмови, II, 24. Незчисленно схожі з цими обставини заводять, відволікають і позбавляють нас роздумів про смерть як таку.

Навіть доводи філософів лише злегка доторкаються до неї, не добираючись до її сутності і ледве ковзаючи по її оболонці. Найперший мислитель, великий Зенон, ганячи смерть, сказав так: «Ні одне зло не заслуговує пошани; смерть заслуговує її; виходить, вона зовсім не зло», а ганячи пияцтво — таке: «Ніхто не здумає довіряти свою таємницю заливасі; всякий довіряє її лише розумній людині; виходить, розумна людина не може бути заливаною». Чи бувають подібні доводи і мета? Мені приємно бачити, що ці зразкові душі не можуть здихатися деяких властивостей, що ріднять їх з ними.

Хоч би якими досконалими людьми вони були, це, одначе, всього-на-всього люди, та й квит.

Жага помсти — пристрасть вищою мірою солодка; їй властива деяка велич, і вона цілком природна; я дуже це добре бачу; хоча особистого знайомства з нею і не звів. Щоб відвернути від неї одного юного державця — це сталося зовсім недавно, — я не став розводитися про те, що як вам ударять по одній щоці, слід ради сумирності підставити другу; не став я йому переповідати і всілякі трагічні події, зображувані поетами, як наслідок цієї жаги. Про все це я не обмовився ні словечком і прагнув лише того, щоб навчити його відчувати красу зовсім іншої картини, малюючи йому пошану, любов і доброзичливість, яких він може досягнути, виявляючи поблажливість і доброту; і я відвернув його від марнославства. Ось так робляться такі діла.

Якщо вас охоплює надмірно палка закоханість, вам слід розвіяти її; і радять цілком правильно, в чому я не раз і з користю для себе переконувався на досвіді; розподіліть її між кількома бажаннями, одне з яких, якщо ви того захочете, може бути головним і основним, але з побоювання, як би воно не застувало всю решту і неподільно не панувало над вами, ослабляйте і стримуйте це бажання, поділяючи і відвертаючи його все знову і знову:

Як набубнявіє з могутніх чресел жила.

Персій, IV, 73

Краще-бо надмір вологи спровадити в будь-яке тіло.

Лукрецій, Про природу речей, IV, 1065

Пер. Андрія Содомори

І подумайте про це заздалегідь, щоб не опинитися в біді, якщо воно ще раз накотиться на вас,

Жала приховані мучать закоханих, от вони й ранять

Те, що їх вабить, від чого в них дика жага зароїлась.

Лукрецій, Про природу речей, IV, 1070

Пер. Андрія Содомори

Якось у дні молодості мені довелося пережити сильний надмірний для моєї душі сум, і він був не тільки сильним, ай — що найважливіше — і глибоко обґрунтованим; покладись я тоді на свої сили, і я б, мабуть, не витримав. Відчуваючи потребу розвіятися, я змусив себе, спираючись на розум і волю, закохатися, чому немало допоміг мій вік. Любов облегшила мене і розбила журбу, спричинену дружбою. І скрізь ми спостерігаємо одне й те саме: мене змагає якась прикра уява; я вважаю, що заступити її новою куди простіше, ніж побороти; і якщо я не можу замінити її уявленням протилежного робу, я все ж замінюю її якоюсь іншою. Розмаїття завше полегшує, розморожує і відвертає.

Якщо я не можу подолати застряглу в мені прикру уяву, я стараюся утекти від неї і, втікаючи, петляю з боку на бік і пускаюся на всілякі хитрощі; міняючи місцеперебування, заняття, товариство, я рятуюся у сум'ятті інших розривок і думок, а там нестерпна уява губить свій слід, і я остаточно тікаю від неї.

Коріння цього — у вкладеній в нас самою природою благодатній несталості, бо час, приставлений до нас як лікар-цілитель наших пасій, досягає успіху в їхньому лікуванні переважно тим, що, даючи нашій уяві все нову і нову поживу, розчленовує і порушує первісне сприймання, хоч би яким гострим воно свого часу було. Мудрець по упливі двадцяти п'яти років так само виразно бачить свого друга в момент його смерті, як протягом першого року по його кончині; і згідно з поясненням Епікура, він бачить його не менш виразно саме тому, що нітрохи не пом'якшив смутку його утрати, ні тоді, коли передбачив її, ні по багатьох роках після неї. Та скільки інших роздумів нашарувалося на цей спомин, але воно потьмяніло і врешті відійшло в далину. Намагаючись одвести від себе плітки і пересуди, Алківіад відрізав своєму чудовому собацюрі вуха та хвіст і в такому вигляді випустив його на міський ринок, з тим щоб люд, діставши від нього відмінну тему для базікання, дав спокій решті його діям і вчинкам. І я також бачив, як деякі жінки з тією ж метою — відвести від себе всілякі домисли і здогади і збити з плигу пліткарів — приховували свої щирі любовні чуття чуттями