Читати книгу - "Білі зуби"

не належить. «Дивіться не вилийте дитини разом з водою», — крикнув Дурхам, червоний, як британська поштова скринька, шукаючи підкріплення в релігії власності, яка є його природженим правом, хіба це вже не наша країна? Хіба наша влада так просто скидається кількома слабенькими поштовхами землі?

Те, що сталося потім, — страшні речі: історія. Поки Светтенгем наказував американським кораблям їхати назад до Куби, Марлен повернулася з відповіддю від Амброзії. Одне речення з Йова: «Я черпатиму знання своє з неба». (Гортенз зберігала Біблію, з якої Амброзія виписала цю фразу, і любила повторювати, що відтоді й надалі жодна жінка з Бовденів не брала уроків ні в кого, окрім Господа.) Марлен вручила Дурхаму його вирок і, спокійна, як слон, побігла назад у натовп шукати своїх батьків, які були поранені і слабі, і з останніх сил залишались на березі, чекаючи на рятівні човни, як тисячі інших. Їй хотілось передати їм добрі новини, почуті від Амброзії:

— Скоро прийде, скоро прийде.

— Корабель? — спитала Марлен, і Амброзія кивнула, хоч вона була надто поглинута екстазом молитви, щоб почути питання.

— Скоро прийде, скоро прийде, — сказала вона, повторюючи слова, які запам’ятала з Об’явлення; яких її навчили Дурхам, потім Ґленард, а потім місіс Брентон — кожен з них на свій лад; ці слова підтверджувало і полум’я, і тріщини в землі, і грім.

— Скоро прийде, — сказала вона Марлен, яка вірила її словам, як Євангелію. Дещиця британської освіти може бути дуже небезпечною річчю.

14. Англійськіші за англійців

У кращих традиціях англійського виховання Маркус і Маджід стали друзями за листуванням. Історія початку їхньої дружби спричинила гарячі дебати (Алсана звинувачувала Міллата, Міллат стверджував, що адресу йому надіслала Айрі, Айрі сказала, що Джойс підглянула адресу в її записнику — і це була правда), але як би там не було, від березня 1991-го і надалі листи літали між ними так часто, як лише дозволяла нерегулярна бенгальська пошта. Сукупна продуктивність їхнього листування була неймовірною. За два місяці вони видали том завтовшки з Кітса і за чотири уже наближалися до таких майстрів, як Святий Павло, Кларісса, Обурений з «Танбрідж Веллс»[6]. Оскільки Маркус знімав копії з усіх своїх листів, то Айрі довелося переформовувати його каталоги, щоб виділити окрему шухляду під їхнє листування. Вона розділила каталоги на дві частини, спочатку сортуючи за автором, а вже потім за хронологією, не задовольнившись простим датуванням. Бо це ж усе стосувалося людей. Людей, які встановили зв’язок через континенти, через моря. Вона вигадала дві наклейки, щоб розділити купки матеріалу. На першій було написано: Маркус — до Маджіда. На другій: Маджід — до Маркуса.

Недобра суміш ревнощів і недоброзичливості змусила Айрі надужити своєю роллю секретарки. Вона вибрала невелику купку особливо важливих листів, принесла їх додому, витягнула з конвертів і потім, після такого уважного читання, що побило б самого Ф. Р. Лівіса, акуратно повернула їх на місце. Те, що вона знайшла у цих конвертах зі строкатими авіамарками, не принесло їй радості, її ментор знайшов собі нового протеже. Маркус і Маджід. Маджід і Маркус. Так навіть звучало краще. Так само, як Ватсон і Крік звучало краще, ніж Ватсон, Крік і Вілкінс.

Джон Донн казав: «Більш, ніж поцілунки, листи єднають душі», і так воно є; Айрі насторожило таке єднання, таке успішне злиття двох людей у чорнилі й на папері, незважаючи на відстань між ними. Жодні любовні листи не бувають такими палкими. Жодна пристрасть не знаходить такої повної відповіді, та ще й від самого початку. Перші кілька листів були пронизані живою радістю від порозуміння: нудною для підлих хлопчиків-поштарів з Дакки, обурливою для Айрі, захопливою для обох дописувачів:

«Так, ніби я завжди знав вас; якби я був індуїстом, я б подумав, що ми були знайомі в попередньому житті». — Маджід.

«Ти думаєш, як я. Ти акуратний у висловлюваннях. Я ціную таких». — Маркус.

«Ви так гарно про це пишете, ви висловлюєте мої думки краще за мене самого. У моєму бажанні вивчати право, у моєму прагненні поліпшити долю моєї знедоленої країни, що стає жертвою кожної господньої напасті, кожного урагану і повені, — у цих моїх намірах що є основою? Який корінь, яка мрія в’яже їх усіх до купи? Надати цьому світові сенсу. Вилучити з нього випадковість». — Маджід.

А потім пішло взаємне захоплення, яке тривало кілька тижнів.

«Те, над чим ви працюєте, Маркусе, — ці незвичайні миші — є ні більше ні менше, ніж революція. Коли ви заглиблюєтесь у таємниці спадкових характеристик, Ви однозначно досліджуєте саме серце людського буття — так само напружено і глибоко, як добрий поет, але ви маєте на озброєнні щось більше, ніж поет: у ваших руках істина. Я тремчу перед видивом мрій, що стають життям. Я схиляюсь перед такими людьми, як Маркус Чалфен. І вважаю за честь називатися вашим другом. І я від щирого серця дякую вам за вашу неоціненну і славну участь у благоденстві моєї родини». — Маджід.

«Я не можу зрозуміти, якого дідька вони так носяться з цією ідеєю клонування. Клонування, коли воно врешті стане можливим (і я скажу тобі, цього не так уже довго чекати), — це не що інше, як просто відтерміноване близнюцтво, і ніколи у своєму житті я не зустрічав пару близнят, які б так яскраво заперечували генетичний детермінізм, як Міллат і ти. Де йому чогось бракує, там ти в перших — і мені б хотілося, щоб можна було сказати також навпаки, — але тяжка правда полягає в тому, що він ніде не є першим, хіба що в заклинанні гумки на трусиках моєї дружини». — Маркус.

І врешті, вони почали будувати плани