Читати книгу - "Білі зуби"

«Ти мусиш повертатися в Англію так швидко, як лише можеш, найпізніше на початку 1993-го. Якщо треба, я вишлю гроші. Потім ми тебе влаштуємо тут у школу, і коли ти здаси і забудеш всі іспити, ми тебе пошлемо до найблискучішого коледжу, до якого лише захочеш (хоча, звісно, тільки один вартий того), поки ти будеш там, тобі доведеться поквапитися з дорослішанням, взяти планку і стати юристом, який захищатиме наші інтереси. Моя Миша Майбутнього потребує вірного захисника. Поспішай, старий! У мене немає століття в запасі». — Маркус.

Останній лист — не останній, який вони написали, але останній, який Айрі змогла перетравити, — містив цей заключний абзац від Маркуса:

«Що ж, у мене справи йдуть так само, за винятком того, що мої каталоги тепер акуратно впорядковані — завдяки Айрі. Ти схожий на неї: вона яскрава дівчина і має такі розкішні груди… На жаль, я не надто покладаю надії на її захоплення «строгою наукою», точніше, моєю власною біотехнологією, якою вона, як здається, захопилася… Вона по-своєму розумна, але вона створена для слугування, для тяжкої роботи — може, з неї вийде лаборантка, але в неї немає ні крихти концептуального мислення, жодної крихти. Вона могла б спробувати медицину, я припускаю, але навіть там треба більше сміливості, ніж вона має… Тож, може б, стоматологія і підійшла нашій Айрі (принаймні їй не зле було б поремонтувати власні зуби), достойна професія, жодних сумнівів, але ти маєш таких професій уникати…»

Врешті, Айрі не відчула себе ображеною. Вона трохи похлюпала носом, але це швидко минуло. Вона була, як її матір, як її батько — великий винахідник самої себе, великий зроби-себе-сам. Не можеш бути військовим спецкором? Стань велосипедистом. Не можеш бути велосипедистом? Стань пакувальником. Не можеш сидіти по праву руку із Христом та 144 тисячами праведних? Приєднуйся до Великого Натовпу. Терпіти не можеш Натовпу? Виходь заміж за Арчі. Айрі не так уже й засмутилася. Вона просто подумала: так, стоматологія. Я стану стоматологом. Стоматологія. Так.

А внизу Джойс намагалася вирішити Міллатові проблеми з білими жінками. А їх було багато. Жінки всіх мастей — від палючих брюнеток до альбіносок — були Міллатові. Вони давали йому телефони, робили йому феляцію в громадських місцях, вони пробивалися переповненими барами, щоб купити йому випивку, ловили йому таксі та супроводжували його додому. Що б це не було — римський ніс, очі кольору потемнілого моря, шоколадна шкіра, волосся, наче чорний шовк, а може, простий запах його поту, — але працювало воно безвідмовно. Ревнощі тут не мали жодного сенсу. Завжди існували й існуватимуть люди, що просто випромінюють секс (дихають сексом, пітніють сексом). Кілька прикладів на першу гадку: молодий Брандо, Мадонна, Клеопатра, Пам Гріє, Валентіно, дівчина на ім’я Тамара, яка живе навпроти лондонського іподрому, як грім серед ясного неба, Імра Хан, Давид Мікеланджело. І неможливо боротися з цією чудовою невпорядкованою силою, бо це не завжди симетрія чи краса, що її породжують (ніс Тамари трохи загнутий), і цього ніяк не можна навчитися. Тут працює стара американська приказка, правдива щодо справ економічних, політичних чи романтичних: ти або маєш, або ні. Міллат мав. Ще й як мав. Він міг вибирати кого завгодно, будь-яку сексапільну жінку від восьмого до двадцять восьмого розміру, тайку чи тонганку, із Занзібару чи Цюріха, цілі черги доступних і вже вологих коханок, черги аж по саме видноколо. Очевидно, що чоловік із таким природним даром мусив би занурюватися в жіноче море й експериментувати направо й наліво. І все ж Міллат вічно підчіпляв найбільших розмірів, від 15 до 28-го, що жили безпосередньо біля Західного Гемпстеду.

Спочатку це не турбувало Міллата і навіть не видавалось йому дивним. Його школа постачала йому достатньо дівчат, що відповідали його смаку. Позаяк він був єдиним пацаном, з яким варто було потрахатися в Ґленард Оак, він, звісно, збирався перетрахати більшість із них. З Каріною Кейн, теперішньою коханкою, все було дуже приємно. Він їй зраджував лише із трьома жінками (Александрою Андруїзер, Поллі Гугтон, Розі Дью), і це вже було досягненням. Але Каріна Кейн була не така, як інші. І з нею це не був тільки секс. Вона йому подобалася, і він їй теж, вона мала чудове почуття гумору, просто диво якесь, і вона підтримувала його, коли йому було зле, і він теж підтримував її, у свій спосіб, приносячи їй квіти та інші речі. Це був і закон ймовірності, і трохи незвичайної удачі, що зробило його щасливішим, ніж він був зазвичай. Так уже воно сталося.

Хоча у ХВІ так не думали. Одного вечора, якраз коли Каріна висадила його з материного «рено» під будинком ХВІ, брат Гіфан і брат Тірон вийшли в хол, наче два чоловіки-гори, повні рішучості піти до Мухамеда. Вони виглядали гігантами.

— Ей, Гіфане, корєш, Тіроне, старий, шо так поскисали?

Але брати Гіфан і Тірон не відповіли, чому скисли. Натомість вони передали йому листівку: «Хто справді вільний: сестри з ХВІ чи сестри із Сохо?» Міллат щиро подякував. Потім запхав листівку на саме дно сумки.

— Ну як? — запитали вони його за тиждень. — Це було корисне читання, брате Міллат?

Правда полягала в тому, що братові Міллату руки до листівки не дійшли (та й по правді сказати, він надавав перевагу листівкам на кшталт: «Великий американський диявол: як американська мафія керує світом» або «Наука проти Творця: суперечностей немає»), але він бачив, що брат Гіфан і брат Тірон переймаються цією листівкою, тож він збрехав, що прочитав. Вони виглядали задоволеними і дали йому ще одну. Ця називалася «Лайкрове звільнення: зґвалтування і західний світ».

— Чи з’явилося світло в темряві твоїй, брате Міллат? — жваво поцікавився брат Тірон на наступному зібранні в середу. — Чи вже краще розумієш речі?

«Краще розумієш» — не зовсім передавало те, що зараз відбувалося в душі Міллата. На тижні він виділив трохи часу і дістав обидві листівки.