Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Він зло глянув на мене.

— Так, яка чудова ідея. Якщо вже її не зміг убити Алошин клинок, то не зможе ніщо. Що ти пропонуєш робити?

Я подивилася на нього у відповідь і побачила, як у його очах відображається страх, який зав’язувався вузлом у мене в животі. Його обличчя застигло. Він перестав дивитися сердито. Відкинувся назад у кріслі, не відводячи від мене погляду. Соля спантеличено позирав на нас обох, а Кася спостерігала за мною з тривогою на обличчі. Та робити було більше нічого.

— Не знаю, — відповіла я Сарканові; голос у мене тремтів. — Але щось зроблю. Підеш у Пущу зі мною?

Нещасна Кася нерішуче стояла разом зі мною на перехресті біля Ольшанки. Небо й досі було забарвлене у блідий рожево-сірий колір досвітку.

— Нєшко, якщо ти думаєш, що я можу тобі допомогти… — тихо сказала вона, проте я хитнула головою. Я поцілувала її; вона обережно охопила мене руками та потихеньку зміцнила обійми, доки не обняла мене по-­справжньому. Я заплющила очі й пригорнула її до себе, і на мить ми знову стали дітьми, знову стали дівчатками, у далекій тіні, та все одно щасливі. Потім дорогою пройшло сонце й торкнулося нас. Ми відпустили одна одну та відступилися: вона була золотою і строгою, практично надто красивою для живої людини, а в моїх руках були чари. Я на мить охопила долонями її обличчя; ми схилились одна до одної чолами, а потім вона відвернулася.

Сташек і Мариша сиділи на возі, тривожно виглядаючи Касю, а поруч із ними був Соля; один із вояків був за візника. До містечка забрело ще кілька людей, ті, хто втік від бою та вежі, перш ніж усе скінчилося, строката компанія вояків із Жовтих Боліт і Марекових бійців. Усі вони вирушали в ролі почту. Вони вже не були ворогами — власне, і не були ворогами по-справжньому. Навіть Марекові люди гадали, що рятують королівських дітей. Просто королева Пущі розставила їх на протилежні боки шахівниці, щоб самій мати можливість сісти збоку та подивитись, як вони знищують одне одного.

Віз був навантажений запасами з усього містечка, речами, які б надійшли до Саркана як данина того ж року. Він дав Борисові золота за коней і віз.

— Тобі заплатять ще й за їхній проїзд, — мовив він, вручаючи йому гаманець. — І візьми з собою родину: тобі вистачило б грошей, щоб розпочати все заново.

Борис поглянув на Наталю. Вона злегка хитнула головою. Він повернувся назад і сказав:

— Ми залишимося.

Відвернувшись, Саркан забурмотів, не терплячи того, що видавалось йому безумством. Але я зустрілася поглядом із Борисом. У мене під ногами стишено мугикала свою співанку долина, домівка. Я навмисне вийшла надвір босоніж, щоб можна було вплести пальці ніг у м’яку траву й багнюку і всотати ту силу в себе. Я знала, чому він не їхав, чому не поїхали б мої мати й батько, якби я прибула до Дверніка й попросила їх поїхати.

— Дякую, — сказала я йому.

Віз зі скреготом поїхав геть. Вояки посунули за ним. Із зад­ка на мене дивилася Кася, яка обіймала дітей, доки курява від ходу не здійнялася за ними непрозорою хмарою, а я не втратила можливості бачити їхні обличчя. Я повернулася назад до Саркана; він оглянув мене із суворим, похмурим обличчям.

— Ну? — сказав він.

Ми пройшли дорогою від великого будинку Бориса до дерев’яного свисту й гепання водяного колеса млина, яке розмірено крутила ріка. У нас під ногами дорога поступово перетворилася на розсип камінців, а потім ковзнула під прозору, тільки з баранцями, воду. На березі було прив’язано кілька човнів. Ми відв’язали найменший і випхали його в річку (я для цього підібрала спідниці, а він закинув свої чоботи у човен); усередину ми залізли не надто граційно, та ми зуміли це зробити, не намочивши себе, і він узявся за весла.

Він сів спиною до Пущі й сказав:

— Задавай мені ритм.

Доки він веслував, я стишеним голосом співала пісеньку Яги для пришвидшення, а береги, розпливаючись, проходили повз нас.

Веретено текло чисто й прямо під пекучим вранішнім сонцем. Воно виблискувало на воді. Ми хутко ковзали річкою, долаючи по півмилі з кожним змахом весел. Я миг­цем побачила жінок, які прали на березі біля Понєца, сидячи в оточенні стосів білих полотен і дивлячись, як ми несемося повз них, наче колібрі, а минувши Вьосну, ми на мить опинилися під черешнями; на них лише з’являлися невеличкі ягоди, а на воді досі плавали опалі пелюст­ки. Дверніка я не побачила, хоча здогадалася, коли ми його минули. Я впізнала вигин річкового берега за півмилі на схід від села, озирнулась і побачила яскравого півника з жовтої міді на шпилі церкви. Вітер був попутний.

Я і далі тихо співала, доки попереду не стало видно темну стіну дерев. Саркан поклав весла у човен. Він повернувся й подивився на землю перед деревами, а лице в нього при цьому було похмурим. За мить я усвідомила, що смуги випаленої землі вже не було видно — лише густу зелену траву.

— Ми випалили її назад на милю вздовж усього кордону, — сказав він. Він подивився на південь у бік гір, ніби в намаганні визначити відстань, яку вже пройшла Пуща. Я не думала, що це тепер має значення. Будь-яка відстань була надмірною, та заразом меншою за ту, яка буде. Ми або знайдемо спосіб її зупинити, або не знайдемо.

Течія Веретена несла нас, безвільних, за собою. Попереду стрункі темні дерева витягали довгі руки та оздоблені мереживом пальці уздовж річки, і на кожному березі здіймалася стіна. Він ізнову повернувся до мене, і ми взялися за руки. Він проспівав заклинання відвертання уваги, невидимості, а я підхопила його та промугикала його нашому човну, наказавши йому бути порожнім випадковим човником на воді з потріпаним і обірваним канатом, який злегка б’ється об каміння. Ми постаралися бути не вартими уваги, не вартими турботи. Сонце вже підбилося високо, і річкою між тінями дерев пробігла смужка світла. Я поклала одне з весел за нами замість стерна й заходилася втримувати нас на сяйливій дорозі.

Береги стали більш зарослими й дикими, ожина була повною червоних ягід і колючок, схожих на зуби дракона, блідо-білих і смертельно гострих. Дерева росли грубими, потворними й величезними. Вони схилялися над річкою; вони викидали в повітря тонкі батоги гілок, видряпуючи побільше неба. Їхній вигляд викликав асоціації зі звуком гарчання. Наша безпечна стежка ставала чим­раз меншою та вужчою, а вода під нами стихла, неначе й сама переховувалася. Ми зіщулилися посеред човна. Нас виказав метелик, невеличкий чорно-жовтий тріпотливий клаптик, який загубився, літаючи над Пущею. Ви­снажившись,