BooksUkraine.com » Сучасна проза » Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

115
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни" автора Тимур Іванович Литовченко. Жанр книги: Сучасна проза / Публіцистика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 116 117 118 ... 138
Перейти на сторінку:
легенько плеснув Терезку по сідницях і мовив: – Ну от що. Давай-но зараз кинемо тут речі, далі швидко до ресторану, снідаємо – і в місто. Бо фестивальні заходи розпочалися вже о дев’ятій нуль-нуль, отож вважай, ми на годину запізнюємося, а я ж сюди у відрядження приїхав, а не просто так.

– А мені носика припудрити?

– Ти й без того у мене гарнюня.

– Ну, Спа-а-арику-у-у!.. У мене ж сесія на носі, то мій носик має вигляда-а-ати-и-и… – заскиглила дівчина. Але кинувши погляд убік балконних дверей, раптом нестримно розреготалася і впала на ліжко.

– Що там таке?

– Ха-ха-ха-а-а!.. Сам подивись!.. О-о-ой!.. Ха-ха-ха-а-а!..

Спартак підійшов до балконних дверей і побачив, що витіювата огорожа балкона та його бильця «увішані»… драними обвітреними презервативами! Очевидно, використані «штучки» періодично викидалися постояльцями просто у вікно з вищого – третього – поверху, однак, не долетівши до землі, ці дуже інтимні предмети потрапляли на їхній балкон і повисали на огорожі.

– Ж-ж-жлоби… – зітхнув Спартак. Терезка ж раптом прошепотіла:

– А давай просто зараз!.. Нашвидку!..

– Ти ж знаєш, що нашвидку я не люблю, – відмахнувся журналіст.

– Я теж люблю довго. Але ж ми поспішаємо, хіба ні?..

– Поспішаємо.

– Ну, то давай швиденько!.. А довго будемо кохатися потім, вночі.

Спартак лише плечима знизав…

…Через раптове бажання Терезки власне на фестиваль вони потрапили не о 10:00, як розраховував журналіст, а о 10:30. Насамперед, побігли до каньйону, де в повітрі вже пливли неспішно величезні різнокольорові монгольф’єри. Періодично то над однією гондолою, то над іншою спалахував вогник, тоді відповідна куля трохи набирала висоту.

– От дідько! Якби ще хвилин на десять спізнилися, було б кепсько, – мовив Спартак, клацаючи фотоапаратом із різних ракурсів. – Зіновій Володимирович мені б такого проколу не вибачив…

– Нічого, мій любий, ми все встигли зробити! – Терезка радісно чмокнула його в щічку, а потім трохи попозувала на тлі ґрона повітряних куль. Та Спартак раптом тицьнув рукою зовсім в інший бік і мовив:

– А ондо бачиш бронзову циганську кибитку?! Це і є та сама робота Анатолія Федоровича, що планувалася для Бабиного Яру, але через певні бюрократичні обставини була встановлена тут. А на оглоблі перед нею висить зображення Святого Рома: під час війни один циган затулив собою священників, яких німці готувалися розстріляти, й за це його вже в наші дні канонізувала католицька церква…

Однак дівчина побачила дещо інше: на перекинутому через каньйон мосту «Стрімка лань» після прольоту монгольф’єрів відновив роботу атракціон «Тарзанка».

– Спарику, я хочу стрибнути звідси! – негайно завередувала вона.

– Але ж там черга, а мені працювати треба…

– Це ти сюди працювати приїхав! А від навчального року в універі стомилася я, отож хочу розважатися!

– Та будуть тобі ще розваги…

– Ну, Спа-а-арику-у-у!..

– Дуже хочеш у Смотрич мокнутися? То вода ще надто холодна.

– Та повітря вже тепле! Я швидко висохну, якщо навіть мокнуся в річку.

– А шмарклів потім не буде в дорозі додому?..

– Ну, Спа-а-арику-у-у!..

Що було робити?! Звісно, Терезка побігла, підстрибуючи, до черги охочих стрибнути з мосту вниз головою в провалля каньйону, тоді як Спартак відправився до центру міста, щоб обійти по черзі усі фестивальні майданчики. Зустрітися знов вони домовились біля міської ратуші о 14:00. За розрахунками журналіста, цього часу мало вистачити обом.

– Тоді пообідаємо, потім погуляємо Кам’янцем разом. А ввечері ще буде стадіон, не забувай, – мовив він на прощання.

Втім, вони перетнулися раніше – причому суто випадково: на майданчику «Кухні різних народів» Спартак стояв біля єврейського стенду, поїдав один за одним зелені латкес[109] та водночас записував на диктофон огрядну куховарку, яка розповідала про справи місцевої єврейської громади.

– Це ти також для «ПіКа» робитимеш? – здивувалася Терезка, коли всі латкес були з’їдені, а бесіда завершена.

– Ні, це для «Хадашотовки»[110], – пояснив Спартак, заразом перевіряючи, висохло її волосся чи й досі лишалося вогким. – Даніель Ефраїмович зрадіє, коли я привезу для чергового номера такий от сюрприз.

– Ну-у-у… як знаєш.

– Знаю, повір мені, знаю! До речі, ондо польський стенд, ходімо туди.

Там вони поласували чудовим бігосом з чорносливом. Принагідно Спартак встиг поговорити з роздатчицею бігосу про деякі роботи Роксолани Кардиналовської[111] в техніці корнепластики, про виставку якої він нещодавно писав. Крім того, поруч із польським стендом дуже доречно приткнувся намет, де продавали пиво…

– Та після цього можна на обід не ходити! – зраділа дівчина, озираючи інші стенди, від яких віяли найсмачніші аромати.

– Що ж, більше часу залишиться на огляд міста, – кивнув Спартак.

Втім, насолоджуватися стравами йому постійно заважав телефон. Терезка весь час цікавилася, хто там йому надзвонює?

– Ось мама Гатя телефонує, – відповідав він. – Нам додому подзвонив Цитайшвілі, мене запитував. Але мама забула, хто це такий, і мій мобільний номер йому не дала. А він… Ех-х-х!..

– А хто це такий?

– Та так… Колишній шахтар-інвалід, а тепер приватний підприємець. Його підприємство «Сакартвело» розорили рейдери, а потім самого ж Арчіла Зурабовича в нападі на самого себе й звинуватили. Йому тепер буцегарня світить, його б якось урятувати треба… Тільки от як?! Не збагну…

– Ну, Спа-а-арику-у-у, ти ж із «Рупору Донбасу» звільнився, нащо це тобі?

– Але чоловік зі своєю бідою залишився! Шкода, мама його забула…

За деякий час лунав інший дзвінок.

– А це хто?

– Василь Кредо, письменник один.

– А він чого хоче?

– Та так, вибачається. Я час від часу поривався відшукати вихід на Олеся Бердника. Хотів у гості до класика з’їздити, про творчість поговорити, а Василь мене постійно відмовляв.

– Чому так?

– Бо колись він через твори Бердника за ґрати загримів, отож тепер боїться. Як то кажуть, на холодне дмухає… А Бердник, виявляється, помер цієї весни, у березні. Ну от, Василь і вибачається, що відмовив мене від поїздки… Ну, нічого: ходять чутки, нібито його дочка Громовиця хоче в Києві цьогоріч конвент фантастики влаштувати – от туди я точно прийду!..

І знов за деякий час телефонний дзвінок.

– Та вони що, в Києві без тебе не можуть?!

– Уяви, Терезко, зі мною таке трапляється: у вихідні мені телефонують просто в режимі лавини! Особливо в суботу. Хоча…

Спартак поглянув на екранчик мобілки, посумнішав і дав відбій:

– Ні, це вже не з Києва, а звідси, з Кам’янця. Обійдеться…

– І хто ж до тебе телефонує звідси?

– Ричард Бернардович Гжесюк, президент УАБО.

– Що таке УАБО?

– Українська асоціація бізнесменів та орендарів.

– А йому що треба, Гжесюку цьому?! Й навіщо дзвонити, коли…

– Ричард Бернардович теж тут, на фестивалі. Мене побачив з вікна автівки, пропонує зустрітися. Він там випускати журнальчик

1 ... 116 117 118 ... 138
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"