Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Щоб ти кинув «ПіК»?!
– Та заспокойся! Я не такий дурний, щоб із всеукраїнського тижневика піти у вузькопрофільний щомісячник… Тільки якщо станеться якась надзвичайна подія, що перекреслить усі мої плани. А так – дзуськи…
Тривало це безперервно!
Були й очні зустрічі.
– Хто це, Спарику?
– Влад Нідзелінський, колишній снайпер. Між іншим, стовідсотковий поляк… але при цьому палкий патріот України! Ми з ним, до речі, на Другому Всесвітньому форумі українців познайомилися. Цікавий чоловік!..
За деякий час:
– А це хто?
– Ляля.
– Як, тобто, Ляля?! Він же нібито чоловік.
– Насамперед, то велика сволота. А «Ляля» – це прізвисько, насправді його Вітьком звати. Віктором… Ми разом навчалися в КПІ.
– Сволота, кажеш?! Але ж сюди на фест приїхав…
– Та-а-а! На фест… Знаю я його. Ляля без того, щоб якийсь ґешефт зробити, дня не проживе. Гарантую, що і тут цей діловар якийсь черговий шахер-махер пропихує, а фестиваль йому до лампочки. Або як каже мій перший головний редактор нині закритої газети «Селянин» Зореслав Бурбела – «до лямпи». Повір вже мені, я цього паскудника знаю, немов облупленого.
І знов:
– Овва! А це що за жінка?!
– Натуська. Коли я працював ще в ІЕЗ імені Патона, вона була в нашій лабораторії друкаркою-машиністкою. А тепер будь ласка – вискочила заміж за іноземця, живе в Нідерландах. Ох, і порозкидало нас життя!..
Та оскільки потік знайомих і телефонні дзвінки не вщухали, Терезка і Спартак зрештою знов розбіглися, домовившись про зустріч вже біля входу на місцевий стадіон ближче до вечора – о 16:00.
Так і вчинили. Там же, на стадіоні, до них приєднався ще й Жорж Матарикін. Він теж був сам, бо маестро Ігнащенко та його продюсерка Руфіна також поринули у свої, дуже специфічні творчі справи. Хлопець же хотів неодмінно потрапити на стадіон, бо туди очікувався приїзд культового чоловічого гурту «Піккардійська Терція».
– Правда?! Та невже?! – Терезка аж підстрибнула від захвату.
– Щось сумніваюсь я, – мовив Спартак стримано.
– Ну, Спа-а-арику-у-у!.. Ти ж, здається, також від них фанатієш…
– Так, мені «Піккардійська Терція» подобається, причому дуже. Особливо «Кача» – є у них така пісня…
– Ага, знаю, чула! Ну, то чого ж ти так песимістично?..
– Сумніваюся, що вони приїдуть на сьогоднішній фест, от і все.
Як не прикро, але у підсумку Спартак виявився правим. Програма на стадіоні почалася з того, що присутнім зачитали урочисте звернення чинного прем’єр-міністра Віктора Устимовича Самойловича. Стадіон зустрів офіціоз невдоволеним гудінням, а журналіст лише зітхнув:
– Піариться Самойлович перед президентськими виборами…
– Так вибори аж наступного року! – заперечила Терезка.
– Але думати про них треба вже зараз.
Але на цьому політика не скінчилася. Після «розігріву», проведеного місцевою знаменитістю – гітаристом-бардом Златом Гайдабурою (до речі, виступив він чудово), сцену зайняв гурт «ВідТАЯні». Та перш ніж заспівати котрийсь із своїх хітів, до присутніх звернувся фронтмен Ростислав Ткач:
– Цей концерт я присвячую не тільки моїй любій матусі – Арміні Янівні Ткач, мужній політичній діячці, яка керує акцією «Повстань, Україно!» й керуватиме нею до самого переможного кінця. Я також хотів би присвятити наш виступ лідеру всієї української опозиції, екс-прем’єр-міністрові Віктору Адамовичу Дорошенку! Я вірю в те, що саме він, а не чинний прем’єр Самойлович переможе на наступних президентських виборах!.. Ми всі віримо в нашого майбутнього лідера нації, нашого всенародного гетьмана Дорошенка!.. Вірить в його перемогу і моя мама – провідний український політик, мужня жінка, очільниця блоку ТАЯ Арміна Ткач!.. Віримо і ми – музиканти гурту «ВідТАЯні»!..
Після цих слів весь стадіон, немов одна людина, вибухнув несамовитим ревом, що означало безумовне схвалення. І в цьому ревінні ніхто (навіть Терезка) не почув сумного зітхання Спартака:
– Ех-хе-хех, ну точно, пішов передвиборчий піар по повній програмі!..
Стадіон навчально-тренувальної бази «Динамо» (Конча-Заспа), Столичне шосе, № 45, Київ, 4 липня 2003 року
– Лідіє Онисимівно, підкажіть, що його робити?!
– А що ж ти тут вдієш!..
– Лідіє Онисимівно, ви тренер чи ні?!
– Ти прекрасно знаєш відповідь.
Їй в потилицю летіли ще якісь запитання, дуже схожі на аргументи, – але саме в потилицю. Бо, безнадійно махнувши рукою, вона пішла геть. Прямувала о-о-он туди, в рятівну тінь, де можна було присісти, розслабитися й не думати ні про що суттєве та нагальне протягом бодай півгодинки.
Справді, навіщо всі оці істеричні скрикування й риторичні запитання?! От навіщо?! Група лідерів змагань з метання молота визначилася, тепер всередині неї має вийти вперед і поділити між собою призові місця трійка лідерів. Найкращі шанси, на її погляд, мають черкащанин і кримчанин. Ну-у-у, можливо, є ще хтось… Тобто трішки не так: черкащанин і кримчанин – це лише двоє, та десь вже є ще й третій! Ось вони й розділять сьогодні між собою в останніх спробах смак перемоги.
А те, що в групу фіналістів навіть віддалено не потрапив їхній вихованець, навіть до позначки в 70 метрів не дотягнувши… Ну, то про це треба було раніше попіклуватися! І зробити все від тренерів залежне, щоб він таки показав пристойний результат, а не пас задніх.
Однак усе це Лідії Онисимівні було вже байдуже. Як і майбутня важка розмова, що відбудеться, ймовірно, вже через три дні – у понеділок. Звісно, відбудеться, ще б пак! Зважаючи на провальні результати змагань, не може не відбутися… Також не можна виключати найжорсткіших персональних кадрових висновків, бо програш спортсмена (тим паче, такий ганебний) – це програш усього колективу фахівців, який займався його підготовкою. Не можна виключати навіть, що від її послуг надалі відмовляться… Але що з того?! Живі будемо – не помремо, викрутимося! А от що робити їй з бідою, про яку йшлося в листі?..
Ні, ну це ж треба такому статися, щоб вона зазирнула в поштову скриньку саме сьогодні зранку – вже перед виїздом на змагання?! А зазирнувши – знайшла там листа від Павлуся. Від найстаршого з її синів, із далекої Канади… Адже, «помираючи в місцевій задушливій атмосфері невизнаним генієм станкового живопису», синок все ж таки знайшов можливість переїхати на ПМЖ на інший бік Атлантики. Сподівався, дурник такий, що саме там він зможе самореалізуватися… Ні, навіть не так – САМОАКТУАЛІЗУВАТИСЯ повною мірою. Або, простіше кажучи, «на всі сто». Не слухав нікого, відкидав усі розумні доводи. Як раптом…
Ні-ні, попервах заокеанське життя у Павлуся складалося доволі-таки непогано. І навіть вельми творчо – як він і хотів!.. Принаймні саме такі нотки звучали в перших листах старшенького, які Лідія Онисимівна
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.