Читати книгу - "Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу"

«Я ще влаштую тобі похорон!» – пообіцяв я йому.

– Ну, Ромілаю, поворушімо мізками. Ми тепер поведемося інакше, ніж у ту першу ніч, коли нам підкинули труп мого попередника сунго. Нумо поміркуємо. По-перше, мене ладять у наступники престолу. Отже, поки що вони мене не вб’ють, адже я маю стати головною персоною в племені, і вони нізащо не відмовляться від пишної церемонії, якою коронують своїх царів. Вони вже мають левеня, в якому оселиться душа мого друга, отже, баритися не стануть, і нам теж баритися не слід. Ми повинні випередити їх, чоловіче.

– А що твоя робити? – спитав Ромілаю, стривожений моїм тоном.

– Ми чкурнемо звідси, бо іншої ради в нас немає. Як ти гадаєш, ми дійдемо до Бавентаї, отак, як ми є?

Мій супутник не знав, що мені відповісти, чи не хотів, і я запитав:

– Ти думаєш, у нас нічого не вийде, так?

– Твоя хворий, – сказав Ромілаю.

– Ет! Я зможу дійти, якщо ти зможеш. Мені досить тільки завестися. Ти хіба досі мене не вивчив? Та я здатний, ідучи на руках, перетнути Сибір. Зрештою, друже, вибору в нас немає. А в такі хвилини виявляються найкращі мої якості. Я ніби маю в собі заряд прихованої життєвої снаги. Дорога буде тяжка, ну то й нехай! Ми прихопимо отой ямс. Це нам допоможе. Ти ж тут не залишишся без мене, чи не так?

– Моя, пане, ні, звичайно. Їхня мене вбивай.

– Тоді годі вагатися, – сказав я. – Не думаю, що ці амазонки сидітимуть тут і вдень, і вночі. Ми живемо в двадцятому столітті, і вони не поставлять мене царем супроти мого бажання. Якщо я не хочу зв’язуватися з тим гаремом, то це аж ніяк не означає, що я боягуз. Але, мабуть, Ромілаю» мені слід прикинутися, ніби я хочу, щоб мене настановили царем. У такому разі вони не зроблять мені нічого поганого. Як вони зможуть заподіяти шкоду своєму майбутньому повелителю? Крім того, їм і на думку не спаде, що ми зважимось на таку дурість, як пройти двісті або й триста миль по безлюдній місцевості без харчів і без рушниці.

Ромілаю, побачивши мене в такому настрої, злякався.

– Ми повинні триматися один одного, – сказав я йому. – Уяви собі, що через кілька тижнів вони мене задушать, а це дуже ймовірно, адже я не в такому стані, щоб упоратися з усіма обов’язками і всіх задовольнити. Що буде тоді з тобою? Вони вб’ють і тебе, щоб зберегти таємницю. А в тебе вистачає грун-ту-молані? Ти хочеш жити, чоловіче?

Ромілаю не встиг відповісти, бо до нас із візитом з’явився Хорко. Він усміхався, його поведінка була поштивіша, ніж доти. Хорко назвав мене яссі й висолопив свого товстого червоного язика; можливо, він це зробив, щоб трохи оговтатись після тривалого переходу через чагарі, але я думаю, це був знак поваги.

– Вітаю вас, пане Хорко.

З вельми задоволеним виразом він низько мені вклонився, піднісши над головою вказівного пальця. Червоний халат – цей своєрідний футляр придворного сановника – як і завжди, туго облягав його тулуб, аж обличчя в нього налилося кров’ю. Червоні самоцвіти відтягували донизу мочки вух. Я дивився на нього спокійним поглядом, але в моїй душі клекотіла ненависть. Та в мене не було іншої ради, як перевести всю цю ненависть на хитрість, і коли він сказав мені: «Ви тепер цар. Roi[29] Гендерсон. Яссі Гендерсон», – я йому відповів:

– Авжеж, Хорко. Як шкода, що Дафу помер, чи не так?

– Дуже, дуже шкода. Dommage[30], – сказав Хорко, бо він любив уживати фрази, яких нахапався в Ламу.

Людство й досі тішиться лицемірством, подумав я. Смертні навіть не усвідомлюють, що навіть це їх уже не врятує.

– Ви вже не сунго. Ви яссі.

– Атож, справді, – погодився я. І звернувся до Ромілаю: – Скажи цьому добродію, що я дуже радий бути яссі, що це для мене велика честь. Коли я можу вступити на престол?

– Треба зачекати, – сказав Ромілаю, перекладаючи відповідь Хорко, – поки в царя з рота вилізе черв’ячок. Потім цей черв’ячок обернеться крихітним левом, і в ньому оселиться душа колишнього яссі.

– Якби царські душі оселялися в поросятах, я став би могутнім імператором, а не царком дикого племені, – промовив я, і моє власне зауваження принесло мені дивну втіху. Я пошкодував, що Дафу помер і не зміг цього почути. – Але скажи панові Хорко (той, усміхаючись, нахилив своє повне обличчя, і камінці відтягли мочки вух ще нижче, мов грузила; я міг би скрутити йому голову й відірвати її від тулуба і зробив би це з великою радістю), скажи йому, що це для мене неймовірна честь. Хоча небіжчик цар був людиною кращою і розумнішою, аніж я, я зроблю все від мене залежне, щоб правити вами мудро й розважливо. Я певен, перед нами велике майбутнє. Я втік із дому, бо не знав, до чого докласти рук у себе на батьківщині, і ви даєте мені саме таку нагоду, яку я шукав.

Ось так я говорив, намагаючись, щоб мої слова звучали щиро, проте в погляді моєму палахкотів гнів.

– І доки ми перебуватимемо в цій оселі смерті?

– Його каже, три або чотири дні, пане.

– О’кей? – втрутився Хорко. – Недовго. Ви одружитеся з toutes les leddy[31].

І він став викидати пальці, показуючи десятками, скільки жінок там було. Моїх майбутніх дружин набралося шістдесят сім.

– Щодо цього можете бути спокійні, – пообіцяв я.

А коли він пішов, попрощавшись із церемонною ввічливістю і всім своїм виглядом засвідчуючи, що чудово розуміє, в якій безвиході я опинився, я сказав Ромілаю:

– Драпаємо сьогодні ж уночі.

Ромілаю мовчки подивився на мене, і його верхня губа низько провисла від моторошного страху.

– Сьогодні ж, – повторив я. – Ніч буде місячна. Учора вночі було так світло, що я міг би прочитати телефонний довідник. Виходить, ми прожили тут