Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

Саме за таких обставин, коли Мюрад вагався і не міг прийняти жодного рішення, одного ранку на його порозі постали двоє незнайомців.

То були франки, яких доти в колонії ніхто не бачив. Вони сказали, що приїхали напередодні.

— Чи дійсно ви Його Ясновельможність сір Мюрад, посол Ефіопії? — сказав той з візитерів, що був вищим на зріст — худорлявий сорокарічний чоловік з напрочуд поважним та нерухомим, навіть коли він говорив, обличчям.

— Це саме я, — відповів Мюрад, підводячись, бо до нього, насправді, давно вже не зверталися з такою повагою. — Чим можу служити?

— Ми прибули з Палестини, точніше — з Єрусалиму, — продовжив розмову невисокий непроникний чоловік. — Мене звуть Юбер де Моно, а мого колегу — Грегуар Ріфо. Ми вчені. Він є географом, а я — архітектором.

Другий відвідувач мовчки підтверджував те, що казав перший. У ньому не було нічого надзвичайного, крім надто блідого кольору очей, які були майже білі та витрішкуваті, немов порцелянові блюдечка, і він не зводив їх з Мюрада.

— Ми почули про повноважного представника абіссінського двору, який перебуває зараз у Каїрі, і прийшли шукати милості Вашої Ясновельможності.

— Я зроблю все, що в моїй владі, — сказав Мюрад, який відчув себе дуже вшанованим, і на позначення цього прийняв таку ж саму злегка напружену позу з зігнутою шиєю, яку спостерігав у месьє де Майє під час аудієнцій.

— Дуже дякуємо вам, Ваша Ясновельможносте, — сказав перший відвідувач, і зробив глибокий реверанс, який з невеликим запізненням повторив чоловік з порцеляновими очима.

— Отже, — продовжив речник, — ми входимо до експедиції, спорядженої під егідою іспанської Королівської Академії наук. Наприкінці цього тижня до нас приєднаються ще четверо вчених. Вони їдуть з Європи, і нас уже сповістили про їхнє прибуття до Олександрії. Ушестеро ми розраховуємо вирушити до країни, яку ви тут представляєте — до Абіссінії. Нам хотілося б попросити Ваша Ясновельможносте зробити нам честь і представити нас своєму Імператору.

Мюрад стиснув у лівій руці свої дерев’яні чотки. «Боже мій, та ви ж мене рятуєте» — подумав він.

— Панове, я цілком охоче допоможу вам у вашій місії, — промовив він поважно. — Однак, за умови, що буду знати її мету. Вам, можливо, невідомо, що Негус — мій володар — накладає жорсткі обмеження на вхід іноземців до його королівства.

— Нам це відомо, Ваша Ясновельможносте. Але наші наміри — це просто наміри людей, які шукають нових знань. Інтерес географа, наприклад, полягає в розташуванні та напрямку течії річок, лікаря, який теж є серед нас, цікавить опис основних хвороб. Словом, кожний хоче задовольнити природну цікавість, яку народжують у таких умах, як наші, нові землі.

— Ви хоч не збираєтеся шукати там золото? — суворо спитав Мюрад.

— Якщо казати все, Ваша Ясновельможносте, ця подорож коштуватиме нам більше, ніж ми від неї отримаємо, принаймні у грошовому вираженні. Золото якраз ми маємо.

«Ця заява мені подобається» — подумав вірменин.

— Добре, панове, я навіть зроблю більше, ніж повідомлю про вас Негусу.

— Навіть більше, Ваша Ясновельможносте?

— Так, я проводжу вас до нього.

— Невже це можливо? — вигукнув Моно.

— Власне кажучи, ми зустрілися з вами як раз напередодні мого від’їзду. Так, саме так: завтра я маю поїхати до свого володаря.

— Завтра! Але ми не будемо готові.

— Шкода! — сказав Мюрад величаво, — я не можу чекати.

— Нам потрібен тиждень, щоб дочекатися колег та зібрати все необхідне для експедиції.

— Панове, я був би не проти відкласти свій від’їзд. Але повірте — це неможливо.

— Чи дозволите запитати вас про причину?

— Причина дуже проста, панове. Для виконання місії Імператор надав мені певну суму, яку на цей час уже вичерпано. Не може бути жодної мови про те, щоб я скористався грішми іноземної корони. Консул Франції запропонував мені допомогу, яку я відкинув з усією рішучістю, якої вимагає від мене честь дипломата. Отже, я маю їхати.

— Ми розуміємо, — сказав непроникний відвідувач. — Але у разі, якщо Ваша Ясновельможність зробить нам честь недовгою відстрочкою, то саме ми — причина подовження вашого перебування в Каїрі — маємо нести витрати на нього. Певним чином, йтиметься лише про вашу згоду на відшкодування вам збитків, які ми спричиняємо.

— У такому разі, — сказав Мюрад, — жодних незручностей, дійсно, немає.

Тоді невисокий чоловік із дивовижними швидкістю, скромністю і тактом витяг зі своєї кишені шкіряний гаманець, і поклав його біля ніг посла.

Домовились, що цей аванс буде доповнений іншими виплатами, якщо трапиться запізнення, але вчені зобов’язалися не витрачати на збори більше восьми днів.

— Останнє, Ваша Ясновельможносте, — сказав месьє де Моно. — Нам хотілося б, щоб консул не був у курсі наших приготувань, і навіть не знав про наш намір. Сьогодні Іспанія та Франція не воюють, а завтра…

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв їх Мюрад.

Чоловіки знову привітали його, ще багато разів висловлюючи подяку. Щойно вони пішли, Мюрад накинувся на гаманець, нарахував у ньому дванадцять абукельських екю і підстрибнув від радості.

Того ж вечора він витратив шість з них, добре розважившись у караван-сараї.