Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

Армін Мюллер, один із лікарів, які, як і Ґете, розглядали хвороби в сенсі спостереження за природою, веде мову про «подібний до демонічного» характер сифілісу. Він вражає того, кому дістався програшний квиток у лотереї, в яку грає кожний.

Демонічне криється в будь-якій хворобі; тут слід погодитися з первісними народами. Це стає особливо помітно при певних недугах, наприклад при сказі, якому Армін Мюллер присвятив вражаюче дослідження. Особливим у сифілісі є моральний ефект, якого не можуть уникнути навіть освічені лікарі; лікування починалося з прочухана. Причинний зв'язок вини й покарання, а також кари до «третього чи четвертого покоління» є тут типовими прикладами педагогічного відлякування.

Саме тут міститься центр ваги Вальтерового занепокоєння. Я казав йому тоді: «Дезертируй уперед, іди в окопи, Оппен (то був полковник) точно не пошле тебе назад». На що він відповів: «Я вже думав про це. Але для того, щоб полягти на полі бою, треба бути чистим».

Будь-яка хвороба може підпадати під моральний аспект, тобто пов'язуватися з якоюсь помилкою чи принаймні недоглядом, — це здавалося очевидним ще у часи пращурів. «Подумай лише, де загинув невинний? Або коли таке було, щоб проковтнули праведника», — написано в книзі Йова (4) і далі в розділі 25: «Смерть забирає тих, хто грішать… Гниле дерево».

Хвороба є злом та ще й заразним. Під її тягарем росте недовіра, з якою розглядають хворого. Дефо, згадуючи про чуму в Лондоні, наводить тут декілька прикладів. Огида, ба навіть відраза збереглася в деяких недоброзичливих висловах нашої мови: «Той хлоп має чуму у своєму тілі».

Хворий обтяжує, часто є небезпечним; його слід ізолювати. А проте поширення хвороби не вдається спинити: «Король Чума», новела Едгара Алана По, зображає тріумф кпинів із будь-якої обережності.

Особливо брутальним способом позбувалися хворого капітани суден, які перевозили сандалове дерево; ці шукачі пригод прочісували в минулому сторіччі всі південні моря в пошуках коштовної деревини. Вони висаджували хворого вночі на безлюдному острові. Найчастіше такого хворого знаходили на узбережжі тубільці, вони були людянішими й доглядали його, поки він одужає. Натомість вони самі заражалися або й умирали, так що залишалася лише резистентна меншість.

Про події, які 1892 року ще молодим пережив мій батько, я вже згадував в іншому місці. Але повторю ще раз, оскільки це гарна ілюстрація до теми. Якось уранці він проходив через ганноверський центральний вокзал, аж тут зустрів подорожнього, який вийшов з вокзального приміщення й попрямував площею Ернста Авґуста. Він звернув увагу на чужинця тільки через окрик якогось учня, можливо, класичного шевчика: «Це гамбуржець!» Тут треба знати, що в той час, у 1892 році, в Гамбурзі лютувала холера, це була остання епідемія в Німеччині.

Очевидно, так було винайдено нову лайку. Вигук шевчика змусив батька замислитися. Це був один із поворотних моментів у його становленні, позначеному приязним ставленням до окремих індивідів та скепсисом до всього нашого виду. Спостереження, досвід, розчарування закріпилися в ньому у своєрідній антируссоїстській системі; будь-яка людина була для нього спершу завжди підозрілою. В цьому він слідував типовій моделі поведінки; особливим тут було лише те, що він не докладав жодних зусиль, щоб якось це замаскувати. Незнайомець на острові, в пустелі або навіть на узліссі неподалік великого міста постає перед нами спершу як представник виду, викликаючи в нас недовіру. Ще дітьми нас застерігали від чужого дядька.

У слові «Aussatz» (проказа, досл. «те, що осідає») я хотів би бачити пандан до слова «Ausschlag» (висип, досл. «те, що виступає») — щось падає додолу або щось виступає на поверхні. Спершу на шкірі помічали чужорідні місця з інакшим забарвленням. Етимологи повернули слово «aussetzen» (тут у значенні «віддати на поталу»). Це виглядає зрозумілим, але так легковажно загалом мова не працює. «Lepis» — це лупа, луска, а лепра — хвороба, яка робить шкіру лускатою.

Звісно, хворі на лепру були ізольовані. Вони мешкали в спеціальних карантинних притулках за межами поселень, мали там свої власні каплиці та цвинтар. Перед цим вони були виблагословлені, вже ніби померлі, виключені з членів церковної громади. Казали, що вже сама кров прокажених отруює криниці; про своє наближення вони мусили повідомляти, калатаючи бубонцями чи дзвіночками. Коли вони щось купували, то мали кидати монету в мисчину, заповнену оцтом, як то було прийнято також у часи чуми.

Моторошне калатання дзвіночків прокажених було добре відоме в середньовічних містах. «Так дзонить, ніби прокажені зібралися зі своїми бубонцями» (Ульріх Краффт[624] в одній зі своїх проповідей, Ульм, 1503). Ще в Оскара Вайлда читаємо про «крики прокажених на болотах».

Проказа, одне з жахіть середньовіччя, ще досі відома на віддаленій периферії, та невдовзі її можна буде знайти лише в історії медицини. Недуги, як і культури, мають свій цикл розвитку; вони з'являються, зазнають розквіту та відмирають. Це зникнення ще дивніше за появу — велетенська риба знову пірнає в глибини, після того як накоїла біди.

Але страх разом із нею не зникає. Він переходить на інші поля, змінює свій об'єкт. Страх уже майже не пов'язують з паралічем, значно менше із сухотами, але значно більше — з раком, інфарктом. Недуги серця супроводжує сильний страх. Усе це варіації тієї самої мелодії: «Віють вітри смерті», як то сказано у церковному пісеннику.

Так само історичними стали й жахи «неаполітанської хвороби[625]»; шлях був довгий — від недуги Ульріха фон Гуттена[626], який після одинадцяти сенансів лікування ртуттю помер від цієї хвороби, й аж до Мопассана: в його романі «Горля» чується пульсування божевілля та відзвуки жаху від цієї недуги.

Усе це дуже далеко від грубих начал — від Рабле та його «заражених венериною моровицею». Загалом, коли читаєш, наприклад, щоденники Гонкурів, то створюється враження, нібито зображене літературне коло стало розкішним десертом для недуги, яка дещо втамувала на ньому свій шалений голод. Вона переходить на нерви та блукає крізь fin de siècle[627], коли свідомість та художня проникливість надавали йому моторошної фосфоресценції. На жах можна натрапити у Верлена та його соратників, в Ропса та Мюрже, також у Демеля[628]: «Ми є моровицею хтивості й смертю». Жахи прокази забулися, натомість