Читати книгу - "Юдейська війна, Ліон Фейхтвангер"

Але ще доки це думав, він знав, що були це дитячі фантазії. Вона ж не була варваркою, вона не була, як та німецька варварська княгиня Зегест, вона була справжня цариця, сповнена прадавньою східною величністю та мудрістю. Вся його лють обернулася проти нього самого. Рим, тріумф були йому зіпсовані. На Сході життя, а тут все нужденне і закаляне. Капітолій лайно, якщо порівняти з храмом Ягве, а він, такий от, як він є, спалив цей храм, і жінку, яка тричі віддавала йому себе, тричі прогнав своєю римською брутальністю, і цього разу назавжди.

Другого дня з’явився Йосиф привітати принца. Тит зустрів його з тією жвавою, холодно сяючою ввічливістю, яку Йосиф ненавидів. Цей тріумф, жартував він, завдає більше роботи, ніж увесь похід. Він хотів його мати позаду, хотів бути нарешті в своєму місті, і через дурний звичай він мусить ждати тепер до дня святкового походу. Хіба ж це не лихо? Не мати змоги подивитися виставу Деметрія Лібана в театрі Марцелла. Він сказав Йосифові вважати при репетиціях на те, щоб, передаючи юдейські справи, не зробили помилки.

— Я тепер, — розповідав він, — узяв у свої руки організацію тріумфу й усе, пов’язане з ним. Мені дуже хочеться знати, яке враження справить на вас похід. Ви ж дивитиметеся на нього з цирку?

Йосиф бачив, що принц напружено чекав на його відповідь. Власне, це мало б бути цьому римлянинові само собою зрозумілим, що він, хроніст походу, власними очима повинен бачити його кінець. Він дивним чином якось ніколи не міркував, чи має він піти, чи ні. Так гарно було б сказати: «Ні, цезаре Тит, я не прийду, я залишуся дома». Це було б задоволення сказати так, це був би жест величний і безглуздий. Він сказав:

— Так, цезаре Тит, я буду дивитися похід із цирку.

Тит змінився. Та удавана гучна ввічливість спала з нього.

— Я надіюся, мій юдею, — сказав він щиро, приязно, — що тобі тут у Римі житиметься легко й вигідно. Я хочу, — говорив він сердечно, — щоб ти жив тут із охотою. Я все зроблю для того. Вір мені.

Йосиф, щоб підготувати себе до участі в тріумфі, подивився п’єсу про полоненого Сехарію в театрі Марцелла. Деметрій Лібан був великий актор. Він грав полоненого Сехарію невимовно правдиво та жахливо комічно. Наприкінці на нього наділи маленьку безглузду клоунську маску, яку засуджених часто змушували носити на арені, щоб комізм маски контрастував із смертю засудженого. Ніхто не бачив, як під маскою полоненого Сехарїї актор Лібан задихався, як колотилося та спинялося його серце. Він витримав. Вони прив’язали його до хреста. Він кричав, як вимагала роль: «Слухай, Ізраїлю, Ягве наш Бог», і одинадцять клоунів танцювали навкруг нього в ослячих масках і повторювали його крик: «Яг, Яг». Він витримав до кінця, доки йому сказали, що тепер його знімуть із хреста і доти він мусив розкидати з хреста гроші. Тут, правда, він майже знепритомнів. Але цього не помітив ніхто, гадали, що це гра, а як залунали вигуки радості, коли він розкидав монети, вже майже не зважали більше на актора. Йосиф упіймав кілька монет, дві срібних і більше мідних. Вони були викарбувані цими днями і показували з одного боку портрет цезаря, а з другого — жінку в кайданах, що сиділа під пальмовим деревом, а навкруги напис: «Полонена Юдея». Жінка — чи було це справою дами Ценіс? — мала риси принцеси Береніки.

Другого дня запросив його до себе видавець Клавдій Реґін.

— Мені доручили, — сказав він, — передати вам цей квиток на вхід до цирку.

Це було місце на лавах другого благородного стану.

— Ви дістаєте високий гонорар за вашу книгу, — сказав Реґін.

— І мушу там бути та бачити, — сказав розлючено Йосиф.

Реґін усміхнувся своєю фатальною усмішкою.

— Звісно, — сказав він, — і я, як ваш видавець, дуже зацікавлений, щоб ви там були. Ви ж будете єдиний юдей, Йосифе Флавій, який усе дивитиметься. Облиште, — застеріг він трохи втомлено, коли Йосиф хотів вибухнути. — Я вірю вам, що це буде не легко. Й я теж, коли йтиму в поході серед урядовців цезаря, міцно зав’яжу черевики і мені не буде це зручно.

Уранці 8 квітня Йосиф сидів у Великому цирку. 383 000 могли поміститися у новоспоруді, і кам’яні лави були заповнені аж до останнього місця. Йосиф досяг цього, він сидів між панами другого благородного стану, це було місце, про яке він мріяв для себе п’ять років тому. Нерухомо та замкнуто сидів він серед схвильованих людей, його гордовите обличчя здалека впадало в око. На лавах дворянства знали, що цезар доручив йому писати історію війни. Книги мали високу пошану в місті Римі. З цікавістю розглядали чоловіка, який тримав у своїй руці славу та ганьбу такої великої кількості людей.

Йосиф сидів спокійно, він володів собою, але всередині він сповнений був хвилювання. Він ішов через Рим, що веселився, що повен був радісним чеканням. Будинки, колонади всюди були оздоблені, на помостах, на виступах, на деревах, на воротах, на дахах були прикрашені вінками люди. І тут, у цирку, всі були уквітчані вінками та мали квіти на колінах, руках, щоб кидати їх тим, хто проходитимуть.

Тільки Йосиф мав сміливість сидіти тут неуквітчаний.

Попереду походу йшли панове сенатори, їм було трохи незручно у своїх червоних черевиках із високими підошвами. Більшість із них неохоче йшла в цьому поході, з внутрішнім запереченням. По суті серця їхні сповнені були зневагою до вискочок, яких вони мусили вшановувати. Експедитор і його син захопили собі державу, але вони й на троні лишалися мужиками та черню. Йосиф бачив худе, скептичне обличчя Марулла, гожу, втомлену, жорстоку голову Муціана. Муціан, хоч і був у парадному убранні, держав за спиною палицю, обличчя його тіпалося. Був такий день, коли шальки терезів стояли рівно, і, можливо, тільки Йосиф мусив кинути сильне слово, щоб шалька Муціана опустилася, а Веспасіанова піднялася.

Ішли міністри. Зморщеному, змученому хворобами Таласові йти було дуже трудно, але це була його справа, що цей похід відбувався, старий не хотів пропустити свій великий день. Потім самотній, маючи невеликий простір навкруг себе, ступав Клавдій Реґін, серйозно, незвично прямо. Ні, він справді не почувався зручно. Твердими сердитими пильними очима він поглядав навкруг себе, уважно, сторожко, і він зіпсував втіху охочим до видовищ: марно шукали вони на його третьому пальці славнозвісну перлину, а його ремінці біля черевиків були міцно зав’язані.

Ішла музика, багато музики. Сьогодні всі грали військові мелодії, найлюбіше