Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

«Румунія не є гарним тестовим майданчиком». Радянці з кінця 1944 р. контролювали її повністю, і, враховуючи стратегічне розташування країни вздовж ліній постачання та зв’язку Червоної армії, було б важко оскаржити радянські претензії щодо військової доцільності їхніх дій. Рузвельт знав про угоду Черчилля та Сталіна щодо Балкан і, мабуть, вирішив уникнути потенційно незручної ситуації.

У Вашингтоні зростало усвідомлення того, що треба щось робити, але з огляду на мовчання президента Сталін вважав за можливе ігнорувати зусилля американських дипломатів для виправлення ситуації. Сімнадцятого березня 1945 р. Молотов відхилив американський запит на консультації щодо ситуації в Румунії відповідно до положень Декларації про визволену Європу — цей підхід Рузвельтові запропонував Черчилль. Румунську кризу подолали, сказав Молотов Гарріману, і тому не було потреби використовувати положення заяви, яка вимагала спільної консультації союзників у разі кризи[517].

Набагато масштабніша і триваліша проблема постала в Польщі. У Ялті утворення польського уряду було передано комісії у складі Молотова, Гаррімана та Арчибальда Кларка Керра, посла Великої Британії в Радянському Союзі. Ця Московська комісія стала головною ареною, де вирішувалося майбутнє польської свободи та незалежності. «Ялтинська пропозиція щодо Польщі є “гарним фасадом”, а значна частина відповідальності за розробку деталей перейде до американського та британського послів у Москві», — стверджувало Міністерство закордонних справ Великої Британії у телеграмі до американських колег. Пізніше Гарріман заявляв, що навіть перед тим, як виїхати з Криму, він і Болен погодилися, що «всі переговори, які ми щойно завершили в Ялті, необхідно знову розпочинати з нуля»[518].

Поки союзники сподівалися на комісію, представники польського уряду в Лондоні таких ілюзій не мали. «Створену в Москві комісію контролюватиме Молотов», — зазначив польський посол у Вашингтоні Ян Цехановський 16 березня виконувачу обов’язків державного секретаря США Джозефу Ґрю. Він усвідомлював, що битва програна. Приватно він запитував, як поставляться до нього та його співробітників, як тільки союзники скасують їхнє визнання лондонського уряду. Відповіді у Ґрю не було[519].

Упродовж кількох тижнів після Ялтинської конференції саме поляки почали першими порушувати питання відносно її рішень. Представники американських медіа та політичного істеблішменту, які ставили під сумнів ялтинські угоди, робили це щодо Польщі та від імені польського електорату. Чотирнадцятого лютого у Washington Post з’явилася стаття під назвою «Лондонські поляки нещадно критикують план щодо кордонів “Великої трійки”. Звинувачують конференцію в діях усупереч Атлантичній хартії». Washington Times Herald опублікувала статтю «Половину Польщі віддають Сталіну». Деякі коментатори посилалися на угоду щодо Польщі як на «компроміс, у якому Сталін продиктував більшість умов». Сенатори Бертон Кендал Вілер та Генрік Шипстед і члени Палати представників Джон Лесінськи та Елвін О’Конскі критикували цю угоду, те саме робили й лідери польсько-американської громади[520].

Польща, безумовно, була значно більшою проблемою для Черчилля. Ще 12 лютого польський посол у Великій Британії граф Едвард Бернард Рачинський відвідав державного міністра Великої Британії Річарда Лоу з проханням прояснити ялтинські угоди. Він відразу ж указав на слабкі місця рішення щодо Польщі: продовження існування люблінського уряду; невизначеність щодо того, скільки членів реорганізованого уряду походитиме з некомуністичних партій; відкрите для радянської інтерпретації посилання на антинацистські партії. Він також заявив, що вперше на переговорах окремо розглядалися східні та західні кордони Польщі. Ніщо з того, що він почув від своїх британських колег, не послабило занепокоєння Рачинського. Він зазначив труднощі, які угоди створювали для поляків, котрі воювали разом із західними союзниками в Італії.

За п’ять днів після того фельдмаршал Гарольд Алекзандер почув про занепокоєння польських солдатів від їхнього керівника в Італії генерала Владислава Андерса. «На конференції, на якій Польщу не представили, не запросили висловити свої погляди, було зміщено уряд, анульовано Конституцію і, отже, скасовано всі угоди, тож якою має бути позиція лояльних поляків?» — запитував Андерс свого командира. «Одна з головних заяв, яку він завжди виголошував перед своїми військами, — стверджував Андерс, — це те, що вони борються за Польщу. Зараз вони запитують: за що боротись?» В Алекзандера не було задовільної відповіді. Він сказав, що, незважаючи на свою присутність у Ялті, він не брав участі в політичних зустрічах і радив мати витримку. Він визнав, що польський корпус тепер не міг долучатися до великих операцій на італійському фронті, пообіцяв стримувати поляків від участі в бойових діях, але попросив їх утримувати ділянку лінії фронту, де вони були розміщені. Новини з конференції почали створювати проблеми на фронті, про що Черчилль попереджав у Ялті[521].

Двадцять першого лютого Черчилль зустрівся з генералом Андерсом: той був засмучений і прогнозував «кінець Польщі». Ялтинські домовленості критикував не тільки уряд Арцішевського та лояльні до нього польські військові формування, а й польські союзники британського уряду — Миколайчик і його група. Після публікації Ялтинського комюніке на Миколайчика почала тиснути польська преса, яка стверджувала, що ялтинські угоди базувалися на його пропозиціях. Колишній прем’єр-міністр опублікував свій протест і польською, і англійською мовами. У англомовній версії, яка з’явилася в Daily Herald 16 лютого, Миколайчик заявив, що ніколи не пропонував окремого розгляду польських східних та західних кордонів, відстоював збереження Львова за Польщею та не підтримував розширення або реорганізацію чинного люблінського уряду.

Стурбовані потенційним упливом тверджень Миколайчика на британську громадську думку, чиновники Форін Офіс організували його зустріч із Черчиллем та Іденом. Іден зустрівся з Миколайчиком і Тадеушем Ромером, колишнім міністром закордонних справ Польщі, після свого повернення 20 лютого і був глибоко розчарований їхньою реакцією. «Я навчився не чекати ніякої подяки за жодну річ, яку ми можемо зробити для інших людей, але мушу зізнатися: я аж ніяк не очікував, що ці джентльмени будуть настільки скептичними щодо досягнутої на Кримській конференції домовленості, а відтак і настільки критично поставляться до плану». Новини про бунт, що розпочався в таборі Арцішевського та поширився на прихильників Миколайчика, швидко досягли британських політичних кіл[522].

У зверненні Черчилля до Палати громад 27 лютого саме врегулювання польського питання спричинило найбільшу полеміку. Промову Черчилля неодноразово переривали, і 25 членів парламенту, переважно з його власної Консервативної партії, проголосували проти рекомендації свого лідера схвалити Ялтинські рішення, вважаючи їх порушенням зобов’язань Великої Британії перед її польським союзником. Незгоду не проґавив Йозеф Ґеббельс, який уважно відстежував дебати. «Критика ялтинських рішень виходить із кіл торі, — надиктував він речення у своєму щоденнику. — Група торі, що формує внутрішнє коло, вже давно намагається навернути Черчилля на правильний шлях або скинути його. У цих колах люди говорять про Польщу, маючи, звісно ж, на увазі Німеччину»[523].

Ґеббельс помилявся. Обговорення стосувалося Польщі, і воно щойно розгорталося. У Москві розпочалася робота комісії Молотова-Гаррімана-Керра, якій довірили формування нового польського уряду. Перед першою зустріччю 23 лютого 1945 р. британці, бажаючи уникнути повторення Ялти, наполягали на спільній стратегії з американцями. Вони стверджували: навіть якщо радянці вважатимуть, що західні союзники проти них «змовляються», негативний ефект цього враження значно переважить усвідомлення того, що британці й американці «знаходять спільну мову з багатьох важливих питань». Метою Заходу було забезпечити належне представництво поляків-некомуністів у новому уряді й гарантувати їм здатність впливати на рішення та їх виконання.

Британці підозрювали, що Молотов використовуватиме фасад люблінського уряду, щоб накласти вето на некомуністичних кандидатів, висунутих західними