Читати книгу - "Сотня весіль та інші неприємності, Анні Кос"

Від радості й полегшення хотілося сміятися — і я реготала, щоправда, пропустила повз вуха половину того, що лопотів восьминіг. З'ясувала тільки, що мною незадоволені, обурені, на мене ображені, але дуже раді бачити живою та цілою. З приводу останнього пункту я могла б посперечатися, але лякати й так збудженого понад міру монстра не стала.

— Паулю, почекай. — Я виловила в безладному потоці образів кілька ключових сцен. — А як ти взагалі мене знайшов? І як сюди потрапив?

— Я приніс, — з темряви виринув ще один знайомий до болю силует. — От просив же тебе бути обережною. Невже так складно? А ти «я доросла, я сама»... На хвилину відвернутися не можна.

Дуже сердитий вампір застиг над нами, склавши руки на грудях і намагаючись пробурити мене поглядом наскрізь.

— Стефе! 

— Ну я, а ти кого очікувала побачити? Зведений струнний оркестр повним складом чи бойову колону у важкому озброєнні?

— Знаєш, мені б зараз і одного п'яного гнома вистачило, щоб остаточно збожеволіти.

— Ось це правда. Коли наступного разу надумаю залишити тебе саму, нагадай, будь ласка, що це погана ідея.

— Нагадаю. — Я так рада була бачити вампіра, що навіть не сперечалася.

— А для вірності порадь замкнути тебе під замок.

— Пораджу, — кивнула згідно.

— Якомога далі від цього чортового палацу.

— Нема чого привласнювати мою лайку. Ти хіба знаєш, хто такі чорти?

— Біляві кучеряві мешканці іншого світу, які вічно випробовують межі свого везіння?

— Ну, можна і так сказати.

Підступна уява одразу ж підкинула картинку, немов для рекламного ролика: хвостатий чортик у білій перуці, крізь яку пробиваються ріжки, задумливо пхає руку в казан з окропом. І слоган за кадром: «Якщо вам пощастить, не зваритеся живцем». Пауль, мабуть, вирішив, що цей продукт моєї уяви треба обов'язково транслювати в навколишній простір і радісно посміхнувся Стефану. Вампір, який слухняно передивився послання до кінця, безнадійно охнув і видав:

— Краще б не знав, чесно. Як це тепер забути?

— Вибач. — Я покаянно помотала головою. — Нерви здають.

Він простягнув руку і допоміг мені встати. Оглянув уважно, обмацав, помітивши, як я кривлюся від дотиків, буркнув кілька явно непечатних слів. Тілом прокотилася знеболювальна магія, печіння синців і саден суттєво поменшало. А потім Стеф пригорнув мене до себе й судомно зітхнув. 

— Олено, я з тобою збожеволію. Себе не шкода, так хоч мене пожалій. Якби з тобою щось трапилось, як я мав жити далі, га?

— Не переживай, — я й сама притиснулась до нього, відчуваючи себе маленькою й беззахисною, — Амадо б тебе на місці спалив.

Пауль із зацікавленим виглядом переводив погляд з мене на вампіра і назад.

— Та хай би спалював, так мені й треба. Дурень я.

— Ну, власне, я теж не прорахувала усіх наслідків. Але маю й гарні новини.

— Є що сказати на своє виправдання? — поцікавився Стефан.

— Я знайшла одного зі змовників, того, хто капостив у палаці. І не вбилася під час падіння. Приймається?

— Вважатиму пом'якшувальними обставинами. 

— Бернард. 

Очі вампіра повільно, але вірно округлилися.

— Головний розпорядник? Старий знайомий магістра Неро?

Кивнула впевнено.

— Це він підлаштував нашу з Паулем зустріч і закинув мене сюди через портал.

— Просторове спотворення, — гидливо поправив Стефан.

— А ти звідки знаєш? 

— Даремно я що, півночі з векторами маявся та у палацовій системі оповіщення колупався? 

— Він дізнався, що трапилось погане. Я відчув зле. Він — поспішав, я — допоміг шукати. Відчуваю магію, чую тебе, бачу твій слід, — вніс свою частину в загальне сум'яття Пауль.

— Можна по черзі? — простогнала я. — І що зараз відбувається в палаці?

— Йти зможеш? Дорогою розповім. Паулю, знайдеш для нас коротку дорогу нагору?

Восьминіжок без зайвих уточнень упевнено попрямував в один із бічних коридорів. Стефан узяв мене під руку і потягнув слідом.