Читати книгу - "Під лапою Вовка, Ріна Март"

Але спочатку – Чигирин. Спочатку – відповідь перед тими, хто чекає.

************

- П’ять тисяч! П’ять тисяч душ згубив ти через власні юнацькі примхи!

Гетьман лютував так, що скло на шибках дзвеніло, а козацькі старшини увібрали голови в плечі, немов боялись, що Хмельницький спересердя почне їх рубати прямо у себе в кабінеті.

Лише Сірко незворушко сидів у кріслі. Він знав, дійде черга і до нього, тож був готовий прийняти усю лють свого гетьмана.

- Я не шукав слави, батьку. Я робив те, що вважав правильним. – глухо промовив Тиміш.

Він стояв навпроти батька, вони були майже одного зросту, лише Хмельницький за роки безперевних воєн змарнів та схуд, а його син, навпаки, роквіт та набирався чоловічого соку.

- Правильним?! – у голосі Богдана дзвеніла така люта злість, що годі було її втримати тут, у цих тісних стінах розкішного кабінету. - Правильним було йти на ворога у його землях без належної розвідки, отримавши від мене заборону? Що ти там забув? Слави закортіло? Чи ти як оті недолугі польські князьки, мріяв про трон Волощини і забув, що таке людське життя?!

Тиша, густа і важка, нависла між ними.

Тиміш не міг заперечити. Його поразка не була просто військовим фіаско – це була кривава рана, яку він сам наніс Україні.

Хмельницький важко дихав, його розум знесла буря гніву, а в очах була не лише злість, в них було ще щось. Сірко уважно поглянув в очі гетьману. Розчарування. Гірке розчарування сином, на якого він покладав стільки надій.

- Іди. – раптом мовив Хмельницький.

Голос його затремтів, але не від слабкості – від болю, що виривався назовні і який він насилу стримував.

- Іди, поки я не прокляв той день, коли назвав тебе сином.

Тиміш ще раз поглянув на батька. Його губи ворухнулися, наче він хотів щось сказати. Але слів не знайшлося. Він мовчки вийшов з кабінету. Тоді Хмельницький повернув свій погляд на незворушного Івана. Очі гетьмана палали, здавалося, що в цю мить він міг би схопити шаблю і пустити в хід свою лють.

- Ти мав його зупинити! - гримнув Богдан, ударивши долонею по столу так, що свічки здригнулися.

Сірко не ворухнувся, не відвів погляду, але в його очах читалася втома.

- Тиміш не слухав нікого, навіть тебе, батьку.

- А ти мав зробити так, щоб він слухав! - голос гетьмана нагадував грім над степом.

Козаки, які все ще були присутні в кабінеті, ледве дихали зо страху.

- Я послав тебе не для того, щоб ти дозволив йому втратити військо! Ти ж знав, що той похід, то божевілля! – гримів у кабінеті голос гетьмана.

Сірко тихо зітхнув.

- Знав. – спокійно відповів він. - Але ти знаєш Тимоша, батьку. Якби я спробував його стримати, він би сприйняв се як зраду. Він би пішов без мене, як пішов без Глуха. І загинув би сам.

Хмельницький стискав щелепи так сильно, що, здавалося, ось-ось затріщать зуби.

- А тепер він повернувся живий, але з ганьбою! З тисячами загиблих козаків! Це мені тепер із цим жити!

Сірко мовчав. Його очі були холодними, мов лід на Дніпрі, але в їхній глибині відчувалася гіркота.

- Хочеш звинуватити мене в усьому - звинувачуй. Я витримаю. Але ти добре знаєш, що він не здасться. Особливо після того, що скоїв. Він знову туди піде.

Хмельницький заплющив очі, стримуючи лють, але його груди все ще ходили ходором. Тоді мовив, ледве стримуючи гнів:

- Забирайся. І молись, щоб більше мені не довелося тобі дорікати.

Сірко піднявся та мовчки вийшов. Двері зачинилися за ним з тихим скрипом. Наразі йому кортіло лише одного – опинитися вдома, вдихнути її персиковий аромат та забути про цю страшну кампанію, що обернулася для них таким провалом. Так, Тиміш знову піде на Ясси. У цьому він не сумнівався. Але він знову буде поруч. Що б не трапилось. Він має бути поруч.

Сірко увійшов до своєї господи, важко зачинивши за собою двері. Темрява будинку зустріла його звичним мовчанням, лише світло від каганця мерехтіло на столі. Він зняв шапку, провів рукою по обличчю, намагаючись стерти з себе чіпку втому та гнів, що залишились після розмови з гетьманом.

- Іване…

Голос Софії був схвильованим. Вона вийшла з-за перегородки, огорнута теплою хусткою, волосся розпущене, очі повні занепокоєння.

- Як усе пройшло?

Сірко не відповів одразу. Підійшов до столу, сперся на нього руками, опустив голову. Його плечі здалися такими важкими, ніби на них тиснув увесь світ.

- Хмель лютує. – нарешті стиха відповів він. - Винен я. Винен у всьому.

Софія підійшла ближче, поклала долоню йому на плече, відчувши під сорочкою напругу його тіла.

- Ти не винен, Іване. Ти зробив усе, що міг. Я ж була там, у тому пеклі, разом з тобою.

Він нарешті випростався, повільно повернувся до неї. Погляди їх зустрілися, і в цю мить дивний імпульс пройшов його тілом. Він глянув їй у очі і побачив, що вона теж відчула. Софія легенько торкнулася його обличчя, кінчиками пальців змахнувши холодний відтінок утоми. Це діяло. Тягар, що гнітив серце, біль від гніву гетьмана, сумніви у власних вчинках, усе це розчинилося в одну мить.

- Дякую. – промовив він, провалючись в її очі, немов у безодню.

А тоді обережно обійняв її, вдихнув запах її волосся, відчув тепло її тіла. Руки стиснули її міцніше, тілом пройшов жар бажання, який він намагався приглушити раз і назавжди.

Вона підняла до нього своє тонке обличчя, і він схилився до неї. І знову цей імпульс. Дике бажання згадати на смак її вуста. Їх губи стрілися, блаженно вдихаючи аромат один одного. Як він міг відмовитися від неї. Як міг відштовхнути те, що було його життям. Він поцілував ці вуста, спочатку обережно, а тоді глибше, пристрасніше, вклавши у цей цілунок все, що не міг висловити словами.

Софія не відступала. Пригорнулася до нього, злившись в єдину гармонійну фігуру. Немовби були вони одним цілим, жорстокою долею розділені навпіл. І в ту мить він зрозумів - тут, у її обіймах, його справжня пристань. Він відчув себе так, як відчуває стомлений боями козак, який нарешті повернувся додому.