Читати книгу - "Доктор Фаустус"

Я міг би так провадити далі й назвати ще багато випадків небажання йти на фронт, протекції, обережного здобування пільг серед кола людей, що збиралися у Шлагінгауфенів і в дам Шойрль біля Ботанічного саду, — в колі, де не бракувало принципової відрази до цієї війни, як уже й до попередньої, спогадів про Рейнський союз[386], виявів прихильності до французів, католицької антипатії до Прусії і подібних до цих настроїв. Жанетта Шойрль почувала себе глибоко нещасливою і мало не плакала. Брутальні спалахи антагонізму між Францією і Німеччиною, двома націями, до яких вона належала і які, на її думку, мали доповнювати одна одну, а не битися, доводили її до розпачу. «J'en ai assez jusqu'a la fin de mes jours!»[387] — гнівно казала вона, схлипуючи. Хоч мене облягали зовсім інші почуття, я уявляв її стан і співчував їй.

Щоб попрощатися з Адріаном, якого особисто війна і все, з нею пов'язане, нітрохи не зачепило, — мені це здавалося найприроднішою річчю на світі,— я поїхав до Пфайферінга, де синові господарів, Гереонові, вже довелось податися з кіньми на призовний пункт. Я застав там Рюдігера Збройносена, який, тим часом ще вільний, проводив weekend[388] у нашого приятеля. Він служив у флоті, і його взяли пізніше, але через кілька місяців відпустили. А хіба зі мною було не те саме? Зразу кажу, що я пробув на фронті не цілий рік, до боїв у Аргоннах 1915 року, а тоді мене відіслано додому з хрестом, який я заслужив тільки тим, що витерпів купу незручностей і перехитрив інфекцію тифу.

Але я забіг наперед. Погляди Рюдігера на війну визначало його захоплення Англією, як погляди Жанетти — її французька кров. Коли Англія оголосила війну, для нього це було як грім з ясного неба, і відтоді він перебував у найгіршому настрої. На його думку, нам не треба було провокувати цього нападом на Бельгію всупереч договорові. Франція і Росія — півбіди, з ними ще можна помірятися силою. Але Англія! Це страшна легковажність. Схильний до похмурого реалізму, він не бачив у війні нічого, крім бруду, смороду, жахів ампутацій, статевої розбещеності та вошей і злісно глузував із ідеологічних газетних статей, які проголошували це неподобство великою добою. Адріан не заперечував йому, а я, хоч і охоплений глибшим хвилюванням, усе-таки погоджувався, що в його словах є частка правди.

Ми вечеряли втрьох у великій кімнаті зі статуєю Ніки, і, дивлячись на Клементину Нічичирк, що, привітно обслуговуючи нас, то заходила до кімнати, то знов виходила, я надумав спитати Адріана, як живе його сестра Урсула в Лангензальці. Заміжжя її виявилося дуже щасливим, і зі здоров'ям у неї тепер усе гаразд, вона цілком одужала від легеневої хвороби, невеличкого катару верхівок, що був почався в неї після трьох пологів, які йшли швидко одні за одними, 1911, 1912 і 1913 років. Тоді з'явилися на світ Шнайдевайнові нащадки Роза, Ецехіль і Раймунд. До появи чарівного Непомука від того вечора, коли ми сиділи втрьох у Пфайферінзі, лишалося ще дев'ять років.

За вечерею і потім у абатському покої багато говорилося про питання політики й моралі, про міфічний вияв народної вдачі, який буває в такі історичні моменти і про який я говорив дещо схвильовано, щоб трохи врівноважити Збройносенів брутально-емпіричний погляд на війну, на його думку, єдино правдивий; мовилося, отже, про характерну роль Німеччини, про гріх перед Бельгією, що дуже нагадував насильство Фрідріха Великого над формально нейтральною Саксонією[389], про галас, який зчинив світ через це, про філософську промову нашого рейхсканцлера[390] з його поміркованим визнанням провини, з народно-неперекладним «у біді побудеш — заповідь забудеш», з відвертою зневагою до давнього договірного папірця, якого сам Бог велів знехтувати з огляду на сучасні вимоги життя. Через Рюдігера ми добре насміялися, бо хоч він і не заперечував моїх трохи розчулених міркувань, але, пародіюючи довготелесого мислителя[391], що огортав поезією моралі давно опрацьований стратегічний план, виставляв у невідпорно смішному вигляді всю цю добродушну брутальність, сповнене гідності каяття і чесну готовність до злочину, — ще в смішнішому, ніж добропорядно-нестримне ревіння світу, що також давно знав про цей тверезий план походу; а оскільки я бачив, що нашому господареві найприємніший сміх, що він вдячний за нагоду посміятися, то теж реготав разом із ними, помічаючи, що трагедія і комедія зліплені з того самого тіста й досить лише змінити освітлення, як із першої виходить друга й навпаки.

Взагалі ж мої жалі і співчуття важкому становищу Німеччини, її самітності внаслідок загального бойкоту, що був виявом, як здавалося мені, повсюдного страху перед її силою і перевагою в підготовленості до війни (хоч я й визнавав, що ті сила й перевага — мала втіха в нашій ізоляції), — взагалі ж, кажу я, мої патріотичні почуття, які було куди важче боронити, ніж почуття моїх співрозмовників, не поменшали від висміювання наших характерних рис, і я й досі виголошував їх, походжаючи по кімнаті. Тим часом Збройносен сидів у кріслі й смалив свою люльку, в яку ніколи не забував натоптати shag[392], а Адріан, за звичкою, стояв біля свого давньонімецького письмового столу з заглибиною у стільниці, в яку була вставлена дощечка на книжку або на папір. Бо він справді якимось дивом любив писати на похилій площині, як гольбейнівський Еразм[393]. На столі лежало кілька книжок: томик Клейста[394] з закладкою на статті про маріонетки, неодмінні сонети Шекспіра і ще том драматичних творів цього поета — в ньому були «Як вам це сподобається», «Багато галасу з нічого» і, якщо не помиляюся, ще й «Два веронці». А на підставці лежала його теперішня праця — то були окремі аркуші, начерки, початкові фрази якихось частин, нотатки, ескізи в різних стадіях завершення: на деяких він заповнив тільки верхні рядки для скрипки або для дерев'яних духових інструментів і аж унизу партію басів, а посередині лишилося порожнє місце; на інших гармонійні зв'язки та інструментальні групування вимальовувались уже чіткіше, бо були позначені й решта оркестрових партій, і він, з сигаретою в роті, стояв біля тих аркушів і заглядав у них, як дивиться на дошку гравець, що стежить за ходом шахової партії, яка дуже нагадує компонування музики. Наша розмова точилася так невимушено, що він, наче був у кімнаті сам, навіть брав олівець і десь уписував позначку для кларнета чи для ріжка.

Ми добре не знали, що він компонує тепер,