Читати книгу - "Доктор Фаустус"

після того як його космічну музику на тих самих умовах, що й раніше брентанівські пісні, видали «Сини Шотта» у Майнці. Виявилося, що це сюїта драматичних гротесків, сюжети для яких, за його словами, він брав зі старовинної книжки оповідок та анекдотів «Gesta Romanorum» і з якими експериментував, ще до пуття не знаючи, чи з того щось вийде й чи він на ньому затримається. В кожному разі на сцені мали діяти не люди, а ляльки (он навіщо Клейст!). Що стосується «Див Всесвіту», то вистава цього врочисто-грайливого твору мала відбутися за кордоном, але тепер через війну все завалилося. Ми говорили про це, сидячи біля столу. Любецька вистава «Марних зусиль кохання», хоч вона й не мала успіху, а також поява друком брентанівських пісень усе-таки зробили своє діло, і Адріанове ім'я в тісному колі шанувальників мистецтва почало набувати езотеричної слави, хоч іще й з відтінком непевності,— але найменше в Німеччині, а вже й поготів не в Мюнхені, а в іншому, сприйнятливішому місці. Кілька тижнів тому він отримав від пана Монте[395], директора російського балету в Парижі, колишнього члена оркестру Колонна[396], листа, в якому той прихильний до експериментів диригент повідомляв йому про свій намір поставити «Дива Всесвіту» разом із кількома оркестровими номерами з «Love's Labour's Lost» у чисто концертному виконанні. Він мав намір скористатися для цього приміщенням «Theatre des Champs Elysees»[397] і запрошував Адріана приїхати для цього в Париж, а якщо хоче, то й самому керувати репетиціями. Ми не питали свого приятеля, чи він би прийняв запрошення за звичайних обставин. Тепер же обставини склалися так, що про подорож до Парижа не могло бути й мови.

Я й досі бачу себе в тому старому, оббитому панелями покої з пишною люстрою, окутою залізом шафою, пласкими шкіряними подушками на кутовій лаві й глибокою віконною проймою, бачу, як я ходжу по килимі та по мостинах і, жваво жестикулюючи, просторікую про Німеччину, — більше для себе самого і, звичайно, для Збройносена, ніж для Адріана, на увагу якого я зовсім не розраховував. Завдяки звичці навчати і промовляти з кафедри, я, коли розпалюся, стаю непоганим оратором, навіть із задоволенням сам себе слухаю і трохи тішуся, що слово мені таке покірне. Я не обурився тим, що Рюдігер зарахував мої слова до воєнного фейлетонізму, який його так сердив, тільки, жваво жестикулюючи, зауважив, що, по-моєму, певна психологічна симпатія до аж ніяк не позбавленого зворушливих рис національного характеру, яким стала в цю історичну годину звичайно багатоформна німецька душа, цілком природна й дозволена і що тут ідеться, як добре придивитися, про психологію прориву.

— У такого народу, як наш, — проголошував я, — душевне завжди головне і, властиво, визначальне, а політичний акт — вторинний, це — рефлекс, прояв, засіб. Прорив до становища світової держави, до якого нас покликала доля, означає, у своїй глибинній сутності, прорив у світ із самоти, яку ми болісно усвідомлюємо і якої з часів заснування імперії ніякі ґрунтовні втручання у світові справи не змогли порушити. Гірко усвідомлювати, що насправді це наше палке бажання з'єднатися зі світом прибирає подобу воєнної кампанії…

Враз я почув Адріанів голос.

— Хай Бог благословить ваші студії! — сказав він стиха й коротко засміявся, але не підвів очей від нотних аркушів.

Я зупинився й глянув на нього, проте він не звернув на це ніякої уваги.

— До цього ти ще, видно, ладен додати: «Нічого з вас не вийде, алілуя», — сказав я.

— Радше, мабуть: «З цього нічого не вийде», — дав здачі він. — Вибач, я збився на студентський стиль, бо твоя oratio[398] дуже нагадала мені наші диспути в клуні на сіні багато років тому, — як звалися ті хлопці? Я помічаю, що в мене почали випадати з голови прізвища давніх знайомих. (Йому на той час, коли він говорив це, було двадцять дев'ять років.) Дойчмаєр? Дунгерслебен?

— Ти маєш на увазі того кремезного Дойчліна, — сказав я, — і другого, Дунгерсгайма. А ще тоді з нами були Губмаєр і фон Тойтлебен. Ти ніколи не мав доброї пам'яті на прізвища. То були гарні, вдумливі хлопці.

— Ще б пак! Якщо пам'ятаєш, одного звали Шепелер, а ще був такий собі соціал-Матеус. Ну, що ти теперскажеш? Ти, властиво, не належав до них, бо вчився не на їхньому факультеті. Але сьогодні, слухаючи тебе, я немов чув їхні голоси. На сіні. Я хочу цим тільки сказати: хто був колись студентом, той довіку ним залишиться. Академізм не старіється й не занепадає на силі.

— Ти вчився на їхньому факультеті, а насправді був більше за мене вільним слухачем, — мовив я. — Звичайно ж, Адрі. Я був тільки студент, і ти, мабуть, правду кажеш, що я ним і лишився. Але тим краще, якщо академізм не старіється, тобто зберігає вірність розумові, вільній думці, вищому тлумаченню брутальної дійсності…

— Хіба йдеться про вірність? — спитав він. — Я зрозумів так, що Кайзерсашерн хоче стати столицею світу. Це не вельми скидається на вірність.

— Ет, годі тобі,— сказав я, — ти перекрутив мої слова, а сам дуже добре розумієш, який зміст я вкладаю в німецький прорив у світ.

— Що з того, якби я й розумів це, — відповів він, — адже брутальна дійсність, принаймні спочатку, якраз і вдосконалить нашу відгородженість і замкнутість, хоч би в які мрії про європеїзм ми, народ вояків, удавалися. Бачиш-бо: в Париж я не можу поїхати. Замість мене поїдете ви. Теж непогано! Між нами кажучи, я й так би не поїхав. Ви допомагаєте мені вийти зі скрутного становища…

— Війна буде коротка, — сказав я здавленим голосом, прикро вражений його словами. — Вона не може довго тривати. Ми платимо за швидкий прорив визнанням провини, яку зобов'язуємося спокутувати. Ми повинні її взяти на себе…

— І повинні пронести її з гідністю, — перебив він мене. — У Німеччини широкі плечі. І такий ревний прорив, звичайно ж, вартий того, що тихомирний світ називає злочином, хіба хто заперечує! Сподіваюся, ти не вважаєш, що я легковажу ідею, яку тобі так подобається проголошувати на сіні. Властиво, на світі є лише одна проблема, і ти її означаєш правильно: як прорватися? Як вийти на волю? Як розірвати лялечку і стати метеликом? Це питання тяжіє над загальною ситуацією. Тут також ідеться про прорив, — сказав він і поторсав червону стрічку-закладку в томику Клейста на столі.— Принаймні в статті про маріонетки, він там просто-таки названий «останнім розділом світової історії». Причому мова йде тільки про естетику, про чарівність, про вільну грацію, яка,