Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Але 1 вересня 1939 року у Львові ніхто ще не знав, як саме розгортатимуться події. Софія сиділа у приймальні дантиста, коли раптом стіни здригнулися від вибуху. Вона кілька днів відкладала візит до стоматолога, аж поки біль став сильнішим за страх. Тут, у приймальні, її мучили відразу обидва. Тож у перший момент, коли лікар припинив прийом через бомбардування, вона навіть почула певне полегшення, бо тепер страх перед дантистом зник, залишився тільки біль.

Коли вона вийшла надвір, то побачила за Головною поштою руїни церкви Святого Духа, де вона сама ще вчора стояла на службі, а могла б опинитися там і сьогодні. Навпроти входу до Головної пошти лежали уламки скла з вітрини корабельної компанії «Cunard Line», де завжди стояв великий, майже двометровий, макет океанського пароплава. Його щогли було потрощено. Софії знову стало страшно, тепер уже по-справжньому, а не по-дитячому, як у кріслі стоматолога.

Удома її зустрів блідий і розгублений батько, котрий уже не намагався жартувати про те, що «німці не можуть спокійно спати, поки поляки ходять по коридору». Тоді модно було жартувати на тему приєднання Сілезії до Польщі, завдяки чому Польща отримала «коридор», тобто вихід до Балтійського моря, який так прагнули мати німці.

Галина десь прочитала, що майбутнє кожних подружніх стосунків визначається на самому початку. У подружжях, які витримують випробування часом, обоє вважають, що дрібниць у співжитті не буває, і з року в рік старанно вибудовують міцні та гармонійні стосунки. Зазвичай у такі пари єднаються люди певного психологічного складу, для котрих важливо не руйнувати все довкола себе, а навпаки, створювати, підтримувати, плекати. У таких подружжях це помітно відразу. Наприклад, якщо чоловік каже дружині: «Дивися, яке гарне небо», — вона не реагує на це зневажливими чи іронічними коментарями або жестами, не ігнорує зауваження мовчанням і не читає собі й далі мовчки книгу чи журнал, а відповідає, відгукується на потребу чоловіка у спілкуванні. Так само вона реагує і на репліки про футбол, про марки автомобілів чи про рибалку, незалежно від того, цікавлять її всі ті речі чи не дуже. Водночас і чоловік так само серйозно ставиться до запитань дружини про вибір сукні, парфумів чи фруктів на базарі. Так з’являються маленькі моменти взаємної ніжності й порозуміння. Якщо у таких пар виникають кризи чи конфлікти, подружжя не замовчує їх, а обговорює, чоловік і жінка не звинувачують одне одного, а разом шукають виходу та шляхів до згоди.

Пари, які програмують себе на невдачу, поводяться зовсім інакше. Вони реагують на дріб’язкові чи не надто вагомі зауваження одне одного байдуже, знервовано чи зверхньо, намагаються мовчки вичекати, поки конфліктні ситуації забудуться чи стануть менш гострими, ніж у піковий момент, і лише накопичують роздратування та поступово руйнують стосунки. Кожен партнер вимагає уваги до себе, проте не готовий проявити таку увагу сам. Якщо в такій парі хтось каже: «Дивися, яке гарне небо», — то другий лише зневажливо знизує плечима, мовляв, подумаєш, яка дивина. І тоді співрозмовник почуває неповагу до себе, ображається, замикається в собі.

Галина намагалася проаналізувати їхні з Грицем взаємини і збагнути, до якого ж типу належить їхнє подружжя. Це складно було визначити однозначно. Вона згадувала по черзі різні епізоди з минулого: як марно намагалася намовити Гриця читати педагогічну літературу, а він марно силкувався поставити її на лижі чи переконати раніше, ніж вона те робила, прокидатись уранці. Та потому їй спадало на думку, що Гриць завжди погоджувався подивитися з нею фільм увечері чи прогулятися, навіть якщо йому самому цього не дуже хотілося. Пригадувала, як він умів підібрати їй подарунок: це завжди була несподіванка і завжди приємна. Пригадувала, як добре їм бувало в поїздках — удвох чи й утрьох, коли вони забували про виховні методики і просто насолоджувалися вільним часом та одне одним.

Найбільш виразною частиною фігури пані Лєберих були її стегна. Вони відходили від порівняно стрункої талії майже під прямим кутом. Таких могутніх стегон Іван не бачив іще ніколи. Фрау Лєберих була висока й енергійна, з гучним голосом, майже басом, і своїм невеличким королівством вона правила залізною рукою. Фрау народилась у селі Таль неподалік від Ґраца, у Штирії, де через багато років народиться й Арнольд Шварценеґер, а згодом там збудують у стилі «фантастичного реалізму» церкву святого Якова. До цієї церкви з'їжджатимуться туристи з цілого світу, щоби сфотографуватися біля вицвілого плаката з молодим Арнольдом у плавках, і захоплено розглядатимуть інкрустовані блискучими камінцями кам’яні сидіння та стіни, які відсвічуватимуть неймовірною кількістю яскравих кольорів. Ця церква виглядатиме так кічово, що в цьому вже буде якась оригінальність, і нею захоплюватимуться й узагалі позбавлені смаку люди, і найбільш прискіпливі естети. Церква залишатиме таке саме враження, як дуже гостра їжа: просто паралізуватиме рецептори смаку, — і саме це відчуття всім і подобатиметься.

Та в часи юності фрау Лєберих цієї церкви в селі ще не було. Натомість стояла цілком звичайна сільська церква. У вісімнадцять років фрау Лєберих повінчалась у ній із хлопцем зі свого села. Усе складалось ідеально: він не курив, не пив і не бив її. У них народились одне по одному восьмеро дітей, причому раз — навіть близнята. Проте з усіх вижили тільки двоє хлопців, та й ті