Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

згодом загинули на східному фронті. Після того, як надійшла звістка про смерть її останнього сина, фрау Лєберих покинула своє село і подалася до Відня. Вона вміла дуже смачно готувати, тож майже відразу влаштувалася куховарити в дуже пристойний ресторан. Її цінували, та фрау Лєберих мала непростий характер. Вона вважала себе самотньою, покинутою, нікому не погрібною і постійно вимагала від оточення особливих виявів уваги, поштивості, сварилася з усіма, за найменшу провину виганяла заплаканих помічниць. Одного разу навіть замахнулася на одну з них гарячою сковорідкою з олією, та краплина олії впала на ногу їй самій. Запекло страшенно, і вона отямилася. Потому ресторан збанкрутував, і фрау Лєберих на заощаджені гроші відкрила власний пансіон.

Окрім куховарства, вона мала талант лагодити техніку, тож ніколи не потребувала послуг фахівців, а завжди сама міняла крани, труби, навіть нагрівальний котел зуміла розібрати, залатати пошкодження й зібрати знов. І все це — без жодної схеми чи інструкції, просто інтуїтивно. Її тільки не можна було відволікати, бо тоді вона забувала, яку деталь куди слід допасувати.

У пансіоні фрау Лєберих жили здебільшого емігранти зі сходу, котрим пощастило вибратися з табору Штрасгоф чи з робітничих бараків у селищі Гунтрамсдорф. Після того крихітні помешкання у Відні здавалися їм раєм, то більше, що були розташовані неподалік від центру міста, у третьому районі. Фрау Лєберих забирала у своїх мешканців більшу частину продуктових карток і видавала їм натомість доволі скромні порції на сніданки та обіди. З картками, які залишались у квартирантів, можна було ходити вечеряти до ресторанів. Серед мешканців пансіону фрау Лєберих був й Іван, який на той момент уже закінчив навчання у Ґраці й улаштувався працювати вчителем у Відні.

Час від часу у фрау Лєберих бували неконтрольовані напади люті, й тоді вона ні з того ні з сього або перевіряла харчові запаси в коморі, запідозривши одну зі своїх помічниць у крадіжці, або ж натрапляла в шафі з посудом на надщерблену тарілку і починала шукати, хто її пошкодив. Після проведеного розслідування зазвичай виявлялося, що ніхто нічого не крав, а тарілка впала з рук самій господині місяць тому, й усе заспокоювалося. Та під час наступного нападу люті фрау Лєберих однаково знову спаде на думку, що покоївки мусять бути злодійками і потай бити посуд. Раніше фрау Лєберих не розуміла, чому в неї трапляються такі напади, і страждала від цього сама, не кажучи вже про її оточення. Вона не мала ні родини, ні друзів, а мешканці та персонал її побоювалися.

Тепер вона вже знала, що напади люті траплялися перед початком мігрені й посилювалися від запаху цитрусових. Фрау Лєберих мала страшенно болючі мігрені. Їй не допомагали жодні таблетки чи процедури. Колись раніше вона лікувалася, лежачи цілими днями в темній кімнаті. Трохи допомагав зелений чай із медом, але в голодні останні роки війни таких делікатесів знайти було вже неможливо. Вона кілька років не бачила і цитрусових, але це не рятувало її від мігрені. Іноді, якщо фрау Лєберих щастило розпізнати напад мігрені на самому початку, їй досить було з’їсти щось солодке, навіть просто шматочок цукру, — і це часом допомагало чи принаймні хоч трохи заспокоювало її.

Одного разу, коли Іван повернувся до пансіону після уроків, він застав фрау Лєберих за ремонтом годинника. Вона нависала своїм могутнім бюстом над застеленим чистою скатертиною обіднім столом. Перед нею горіла настільна лампа під зеленим абажуром. На самому краєчку носа фрау Лєберих стирчали окуляри, а сама вона тримала пінцетом якусь крихітну деталь, намагаючись згадати, куди ж її треба вставити. Побачивши Івана, вона втомлено опустила пінцет і зняла окуляри.

— Сідайте, юначе. Ви, мабуть, голодний?

— Ні, дякую, я повечеряв у місті,◦— відповів Іван. — І навіть приніс вам шматочок пирога. Сьогодні в однієї учениці були уродини, і її мати спекла пиріг.

— Чудово, — зраділа фрау Лєберих. — Я радо відкладу ремонт. Однаково не можу згадати, звідки була ця деталь. Ми з вами вип’ємо чаю.

— Залюбки, — погодився Іван.

— Скажіть, юначе, ви, здається, народилися в Україні,◦— добре я пам’ятаю?

— Так, фрау Лєберих, на Тернопільщині.

— Ваш батько був священик чи вчитель?

— Він був селянин, фрау Лєберих.

— Селянин? Дивно. Я не знала, що селянські діти в Україні закінчували університети.

— Зазвичай не закінчували.

— А як ви змогли здобути таку добру освіту?

— Я дуже хотів учитися. Батько спершу був проти, а потому за мене заступився священик, і батько погодився віддати мене до гімназії. Довелося ходити пішки по кілька кілометрів щодня, і взимку, і влітку. Але я не здався і закінчив школу. А за моє навчання в університеті заплатив австрійський офіцер, чиїм денщиком я був під час війни.

— Ваші батьки живі?

— Ні. Батько помер дуже давно.

— Хворів?

— Помер під час операції. Поїхав на базар, увечері пішов із іншими селянами на пиво, а перед тим з’їв багато грушок. Після того йому так заболів шлунок, що довелося робити операцію. Що саме трапилося під час тієї операції, я так і не довідався. Нам нічого не повідомили зі шпиталю у Львові. Аж коли я поїхав туди, то мені сказали, що батько помер. Навіть не знаємо, де його поховали.

— Він мав слабке здоров’я?

— Навпаки. Батько ніколи не хворів. А одного разу взагалі дивом одужав після дуже серйозного каліцтва. Ніхто навіть не сподівався.