Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

— Ми мусимо заховати коцюбу… ви мусите сказати, що це був нещасний випадок… Ох, що нам робити… він не міг померти, він не міг…

— Я кликала його, кликала і кликала, але він не рухався.

Рейчел досі шепотіла, стоячи біля одвірка. Вона вже не плакала, і її витріщені очі здавалися більшими й ширшими, вона весь час ритмічно витирала руки об сукню.

— Можливо, з ним усе гаразд, — припустив я. — Не турбуйтеся. Ви телефонували лікареві?

— Він помер.

— Ви телефонували лікареві?

— Ні.

— Я викличу лікаря… І поліцію… гадаю… І швидку… Скажіть їм, що він упав і вдарився головою, чи ще щось… О Господи… Я якось приберу коцюбу… Краще скажіть, що він ударив вас і…

Я підняв коцюбу та якийсь час дивився на Арнольдове обличчя. Блиск незрячих очей був жахливий. Мене мало не знудило від паніки, захотілося якомога скоріше передати це жахіття комусь іншому. Рушивши до дверей, я помітив щось на підлозі біля ноги Рейчел. Зіжмакану паперову кульку. Арнольдів почерк. Я підняв папірчик і протиснувся повз Рейчел — вона досі стояла, обіпершись на одвірок. Я зайшов до кухні й поклав коцюбу на стіл. Паперова кулька виявилася Арнольдовим листом до мене, у якому йшлося про Крістіан. Я знайшов сірники та спробував спалити папірчик у вмивальнику. Руки не слухалися мене, і лист весь час падав у миску з водою.

Коли мені нарешті вдалося перетворити його на попіл, я відкрутив кран і взявся мити коцюбу. Кров приклеїла до неї кілька Арнольдових волосин. Я витер коцюбу й заховав у шафку.

— Рейчел, я збираюся зателефонувати. Мені викликати лише лікаря чи поліцію теж? Що ви збираєтеся казати?

— Це не має сенсу… — Вона повернулася до передпокою, і тепер ми стояли там разом у тьмяному світлі, поряд із вітражним склом вхідних дверей.

— Ви маєте на увазі, немає сенсу приховувати правду?

— Жодного сенсу…

— Але ви мусите сказати їм, що це був нещасний випадок… що він перший ударив вас… що це був самозахист… Рейчел, мені зателефонувати до поліції? Ох, прошу, спробуйте подумати…

Вона щось пробурмотіла.

— Що?

— Жереб’я. Жереб’я. Мій коханий…

Коли вона відвернулася, я збагнув, що це було пестливе Арнольдове прізвисько, якого я ніколи не чув від неї за всі роки, що знав їх. Арнольдове таємне ім’я. Вона відвернулася від мене й пішла до їдальні, а там, судячи зі звуку, впала на підлогу чи на стілець. Я чув, що вона знову залементувала, стала коротко скрикувати, потім видавати тремтливе «фа… фа… фа…», потім знову скрикувати. Я повернувся до вітальні, щоб подивитися, чи не ворушиться Арнольд. Майже боявся побачити, як він звинувачувально розплющує очі та звивається від болю, який Рейчел не могла знести. Він не ворушився. Його поза здавалася непохитною, як у статуї. Він уже був не схожий на себе самого: його гримаса абсолютного незнайомця, китайця, передавала якісь дивні та незрозумілі емоції. Його гострий ніс почервонів від крові, й у вусі теж була крихітна калюжа крові. Білки очей блищали, гарчали від болю вуста. Відвертаючись від Баффіна, я помітив його маленькі стопи, які вважав такими характерними для нього і які мене так дратували. Затягнуті в бездоганно блискучі черевики, вони охайно лежали вкупочці, наче розраджуючи одна одну. Рушивши до дверей, я помітив усюди дрібні бризки крові: на стільцях, на стіні, на камінному кахлі; тут він кружляв під час якоїсь неймовірної сцени на іншому кінці світу; я побачив на килимі ледь помітні криваві відбитки ніг — його, Рейчел і моїх.

Я підійшов до телефона в передпокої. Ридання Рейчел стихли до майже нечутного голосіння. Я набрав 999, з’єднався з лікарнею, повідомив, що стався жахливий нещасний випадок, і викликав швидку. «Чоловік зазнав травми голови. Здається, тріснув череп. Так». Потім, трохи повагавшись, я зателефонував до поліції та повторив свої слова. Я так боявся поліції, що не міг учинити інакше. Рейчел мала рацію: нічого не можна приховувати, краще негайно зізнатися; немає нічого гіршого за страх «викриття». Не було сенсу казати, наче Арнольд упав зі сходів. Рейчел у такому стані не могла б вивчити жодної легенди. Вона б усе одно вибовкала правду.

Я пішов до їдальні та подивився на неї. Рейчел сиділа на підлозі, широко роззявивши рота й стискаючи руками обличчя. Її рот був схожий на круглу «О», вона втратила людиноподібний вигляд, обличчя без рис набуло приреченого виразу, плоть висохла й посинішала, як у мешканців підземелля.

— Рейчел, не переймайся. Вони вже ідуть.

— Жереб’я. Жереб’я. Жереб’я.

Я вийшов із кімнати, зупинився на сходах і почув, як повторюю «ох-ох-ох-ох…», але не міг зупинитися.

Першою приїхала поліція. Я пустив їх у дім і показав затильну кімнату. Крізь відчинені вхідні двері я бачив залиту сонцем вулицю, автівки, що під’їжджали до будинку, швидку. Почув, як хтось сказав: «Він мертвий».

— Що сталося?

— Запитайте в місіс Баффін. Вона там, усередині.

— А ви хто?

Заходили люди в чорному, а потім у білому. Двері до їдальні зачинили.

Я пояснював, хто такий Арнольд, хто я такий, як я опинився тут.

— Череп тріснув, як яєчна шкаралупа.

За зачиненими дверима кричала Рейчел.

— Будь ласка, ходімо з нами.

Я сів до автомобіля між двома поліціянтами. Знову взявся пояснювати. Я сказав:

— Гадаю, він ударив її. Це був нещасний випадок. Це не було вбивство.

У поліційному відділку, сидячи в невеличкій кімнатці з кількома чоловіками, я знову розповів, хто я такий.

— Чому ви це скоїли?

— Що скоїв?

— Чому ви вбили Арнольда Баффіна?

— Я не вбивав Арнольда Баффіна.

— Чим ви його вдарили?

— Я не бив його.

— Чому ви це скоїли? Чому ви це скоїли? Чому ви вбили його?

— Я не вбивав його.

— Чому ви це скоїли?

Післямова Бредлі Пірсона

Мистецтво швидко вчить нас, що людське створіння насправді мало на чому розуміється. За кілька сантиметрів від звичного нам світу існують інші, абсолютно чужі світи. Коли обставини жорстоко жбурляють нас із одного світу до іншого, природа зазвичай зцілює забуттям. Але, якщо після роздумів ти обачно спробуєш за допомогою слів звести мости між світами чи відкрити до них перспективи, одразу дізнаєшся, що наша спроможність описувати й поєднувати дуже незначна. Мистецтво — один із видів штучної пам’яті, а біль, який супроводжує будь-який серйозний витвір мистецтва, народжується з розуміння цієї штучності. Більшість митців — лише другорядні співці свого малесенького світу, які мають лише один голос і можуть заспівати лише одну пісню.

Так склалося, що мені за кілька годин довелося перетворитися на