Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

Пан Перікур перечитав статтю і подумав, що скандал вибухне якщо не сьогодні ввечері, то завтра зранку. Він залишив газету на столі (не гнівався — бо злитися вже пізно). Дивлячись на нього, можна було подумати, що від кожної поганої новини він втрачає дещицю зросту: в нього опускалися плечі, горбилася спина, він дуже осунувся, змарнів.

Сідаючи за стіл, він бачив статтю з іншого боку. Іскорки, викликаної цією заміткою, досить для того, щоб розпалити багаття, — мислив він.

І мав рацію. Як тільки про статтю в «Пті Журналь» дізналися журналісти з «Голуа», «Нескореного», «Часу» та «Ехо Парижа», вони кинулися замовляти таксі, обдзвонювати свої контакти. Коли почали розпитувати адміністрацію, там мовчали (а це означало: було що замовчувати).

Люди стояли на початку нової війни, розуміючи, що коли спалахне пожежа, виграє той, хто випередить інших.

А напередодні, відкривши розкішну, загорнуту в м’який папір, коробку одягу з «Бон Марше», Едуард побачив комплект, який Альберт для нього купив, і не стримав радісного крику. З першого погляду він був від усього в захваті. Там були короткі, до колін, шорти кольору хакі, бежева сорочка, ремінь із візерунками, як у ковбоїв з малюнків, гетри кольору слонової кістки, світло-коричнева куртка, легке взуття і капелюх із широченними крисами для захисту від сонця (яке сильно пече там, куди вони збираються їхати). І скрізь у всьому одязі сила-силенна кишеньок. Це було круто. Одяг для маскараду на тему сафарі. Бракувало лише патронташу і рушниці завдовжки так десь метр сорок, щоб він був схожий на справжнього Тартарена. Він відразу нап’ялив на себе все і загарчав від задоволення, споглядаючи себе в дзеркалі.

Саме в цьому екзотичному одязі його і побачив персонал «Лютеції», коли Едуард робив замовлення: цитрину, лимон і овочевий бульйон.

Він був так одягнений і тоді, коли робив собі ін’єкцію морфіну. Едуард не знав, що від почергового прийому морфіну і героїну ефект може бути катастрофічним (але поки що йому полегшало, він розслабився і заспокоївся).

Повернувшись до валізи, Едуард широко прочинив вік­но. Він мав особливі почуття до неба Франції, яке, на його думку, не було схоже на небо в інших місцях. Едуард завжди любив Париж і покинув його лише тоді, коли пішов на війну... І ніколи не думав жити десь в іншому місці. Навіть напередодні від’їзду — аж дивно. Напевне, вся справа в наркотиках — нічого не здавалося ні реальним, ні певним. Те, що ви бачите, не обов’язково є реальним. Ваші думки швидкоплинні, а плани схожі на міражі: ви ширяєте у снах, у житті, яке не дуже-то вам належить.

Завтрашнього дня не існує.

А от в Альберта останніми днями не це було в голові. Він був зачарований. Уявіть собі: Поліна, скинувши з себе все, сиділа в ліжку. Гарно окреслений пупок на пласкому животику, чудові округлі перса білосніжного кольору, пипки з ніжно-рожевими ореолами — від погляду на це сльози навертались на очі. А ще маленький позолочений хрестик, що ніяк не міг знайти собі місця... Видовище ще більше розчулювало, бо вона не звертала на це ніякої уваги. Вона була розслаблена, із скуйовдженим волоссям. Зовсім недавно, скочивши на Альберта згори, вона сміючись крикнула: «Це війна!» І безстрашно напала на нього спереду, швидко отримавши перемогу, і не треба було багато часу, щоб, щасливий і знеможений, він здався і склав зброю.

У них не було багато таких, як ці, днів, коли вони залишалися в ліжку. Може, два чи три рази. Поліна працювала у Перікурів за перевантаженим графіком. Але не цього разу. Альберт був у «офіційній» відпустці. «У зв’язку зі святом 14 Липня, — пояснив він, — банк подарував мені день відгулу». Якби Поліна не працювала все своє життя на побігеньках, вона би здивувалася, що банк може що-небудь дарувати (їй здалося, що це дуже шляхетно з боку роботодавця).

Альберт спустився униз по молочні булочки і газету (господиня дозволяла підігрівати лише гарячі напої, тому вони мали право заварювати собі каву).

Голісінька Поліна, все ще захекана від «воєнних дій» (які сама ж і почала), випила каву і вивчала програму святкувань, запланованих на наступний день. Вона пробігла очима газету.

— «Прикрашання прапорами та ілюмінація головних пам’яток архітектури та адміністративних споруд». Має бути гарно...

Альберт закінчував голитися. Поліні подобалися чоловіки з вусами, але вона ненавиділа колючі щоки. «Вони дряпають», — казала вона.

— Треба буде раніше вийти, — сказала дівчина, схилившись над газетою. — Урочистості починаються о восьмій годині в Венсенському лісі, а це далеченько.

Через дзеркало Альберт дивився на Поліну. Вона була гарна, як лялечка, та неймовірно молода.

«Ми поїдемо на парад, — думав він, — вона піде на роботу, а потім я покину її назавжди...»

— Артилерійські залпи лунатимуть на площі Будинку інвалідів та на пагорбі Валер’єн, — додала вона, присьорбуючи.

...Вона заїде за Альбертом, прийде сюди, буде розпитувати, чи хтось бачив пана Майяра. Вона ніколи не зрозуміє, страшенно страждатиме, буде вигадувати всілякі причини цьому раптовому зникненню, навіть не уявляючи, як Альберт зміг збрехати, — це ж неможливо! Мав би бути якийсь делікатніший вихід. Або, приміром, він міг би стати жертвою викрадення. Чи його могли би десь убити, а тіло, викинуте в Сену, ніколи б так і не знайшли. Однак Поліна буде невтішною...

— О, це якраз для мене... «Безкоштовні заходи до тринадцятої години у таких театрах: Опера, Комеді Франсез, Опера-Комік, Одеон, Театр Порт-Сент-Мартен». Я маю повернутися на службу о тринадцятій...

Альбертові сподобалася ця ідея про містичне зникнення. З нею йому забезпечена мовчазна романтична роль замість реальної (точніше, аморальної).

— А ще бал на площі Нації! Але я закінчую роботу о десятій вечора, і поки ми туди доберемося, все майже закінчиться!

— О Боже! — раптом скрикнула Поліна. — Як це