Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

— Хе. — Баяз перекинув жезл у другу руку. — Я начебто помітив різке покращення твоїх навичок. Треба було вбити мене тоді, коли в тебе була можливість.

— О, час є й зараз.

Побачивши, як Кей підвівся, Ферро здригнулася. У залі раптом стало дуже холодно.

— Сто слів? Можливо. Одне слово? — Баяз скривив вуста. — Не думаю. Ти яке з Калулових створінь? Східний Вітер? Хтось із отих проклятих близнят?

— Я не створіння Калула.

По Баязовому обличчю промайнула ледь помітна тінь сумніву.

— А хто тоді?

— Ми добре знали одне одного в далекому минулому.

Перший з-поміж магів нахмурився.

— Хто ти? Говори!

— Зміна подоби. — Жіночий голос, м’який і тихий. Поки Кей неквапом крокував уперед, щось відбувалося з його обличчям. Його бліда шкіра обвисла, перекрутилася. — Жахливий і підступний трюк. — У нього почали топитися ніс, очі, губи, збігаючи з черепа, наче віск зі свічки. — Невже ти мене не пам’ятаєш, Баязе?

Під тим обличчям показалось інше — суворе, біле, наче блідий мармур.

— Ти ж казав, що кохатимеш мене вічно. — У повітрі панував крижаний холод. Дихання Ферро клубочилося в неї перед вустами. — Обіцяв мені, що ми ніколи не розлучимося. Коли я відчинила тобі батькову браму…

— Ні!

Баяз нетвердо ступив крок назад.

— Ти видаєшся здивованим. Не таким здивованим, як я, коли ти не обійняв мене, а скинув із даху. Хіба не так, коханий? І чому? Щоб ти зберіг свої таємниці? Щоб ти здавався шляхетним?

Довге волосся Кея стало білим, як крейда. Тепер воно майоріло довкола жіночого обличчя, страшенно блідого, з двома яскравими чорними цятками-очима. Толомей. Донька Творця. Привид, що вийшов із вицвілого минулого. Привид, що багато місяців ходив поряд із ними у краденій подобі. Ферро мало не відчувала її крижане дихання, що холодило повітря, як смерть. Вона швидко перевела погляд із того блідого обличчя на віддалену арку в протилежному кінці зали, розриваючись між бажанням утекти й потребою знати більше.

— Я бачив тебе в могилі! — прошепотів Баяз. — Сам засипав тебе землею!

— Так, ти ще й ридав при цьому, ніби не скинув мене сам. — Чорні очі Толомей перейшли до Ферро, до її живота, який пощипувало Сім’я. — Але я торкнулася Потойбіччя. Тримала його цими двома руками, поки мій батько працював, і воно мене змінило. Я лежала в холодних обіймах землі. Між життям і смертю. Доки не почула голоси. Ті голоси, які колись давно чув Ґлустрод. Вони запропонували мені угоду. Моя воля в обмін на їхню.

— Ти порушила Перший закон!

— Для похованих закони не мають жодного значення! Коли я нарешті вибралася з хапкої землі, в мені вже не було нічого людського. Зате друга моя частина, та, що належить світові внизу, — вона не може померти. Вона стоїть перед тобою. Зараз я завершу роботу, яку почав Ґлустрод. Розчахну двері, що їх запечатав мій дід. Цей світ і Потойбіччя будуть єдиним цілим. Як до Старого часу. Як мало бути завжди. — Толомей простягнула розкриту долоню, і з неї вилився лютий холод, від якого Ферро пройняв дрож від спини до кінчиків пальців. — Віддай мені Сім’я, дитино. Я дала обіцянку Оповідачам Таємниць, а я своїх обіцянок дотримую.

— Це ми ще побачимо! — загарчав Перший з-поміж магів.

Ферро відчула смикання у себе в животі, побачила, як повітря довкола Баяза почало розмиватися. Толомей стала за десять кроків від нього. А за мить ударила його зі звуком, схожим на грім. Його жезл розбився, від нього розлетілися тріски. Баяз, вражено видихнувши, полетів крізь пітьму й покотився холодним каменем, а тоді розпластався незграбною купою. Ферро витріщилася на нього, а тим часом її накрила хвиля морозного повітря. Вона відчула страх — огидний, жахливий і, що ще гірше, незнаний. А тоді завмерла.

— Роки ослабили тебе. — Тепер донька Творця повільно, безшумно просувалася до непритомного тіла Баяза, а за нею розвівалося біле волосся, схоже на брижі на примороженому ставку. — Твоє Мистецтво не може мені нашкодити.

Вона стала над ним, і її сухі білі губи розтягнулись у крижаній посмішці.

— За все, що ти в мене забрав. За мого батька. — Вона здійняла ногу над лисою головою Баяза. — За мене…

Толомей вибухнула яскравим полум’ям. Спалахнуло різке світло, досягнувши найвіддаленіших куточків просторої зали; блиск проникнув навіть до щілин між каменями. Ферро незграбно позадкувала, прикривши очі рукою. З-поміж пальців побачила, як Толомей несамовито крутиться по підлозі, смикаючись і пританцьовуючи. Її тіло охоплювало біле полум’я, а волосся перетворилося на закручений язик вогню.

Вона гепнулася на землю, до зали повернулася пітьма, і здійнялася смердюча хмара диму. З однієї з арок вийшов Юлвей. Його темна шкіра виблискувала потом. Він тримав під кощавою пахвою зв’язку мечів. Мечів із тьмяного металу, подібних до того, який носив Дев’ятипалий. Кожен із них був позначений однією срібною літерою.

— Ферро, у тебе все гаразд?

— Я… — Вогонь не приніс із собою тепла. В залі стало так холодно, що у Ферро цокотіли зуби. — Я…

— Іди.

Коли полум’я остаточно згасло, Юлвей насуплено поглянув на тіло Толомей. Ферро нарешті знайшла в собі сили рухатися й почала задкувати. Побачивши, як донька Творця лізе догори, а з її тіла сповзає попіл від одягу Кея, вона відчула, як у неї всередині щось неприємно обривається. Толомей стояла висока і смертельно худорлява, гола й лиса, як Баяз: усе її волосся згоріло, перетворившись на сіру золу. На її трупно-блідій шкірі, що виблискувала бездоганною білизною, не було жодної відмітини.

— Завжди є щось іще. — Вона сердито зиркнула на Юлвея порожніми чорними очима. — Мене не обпалити полум’ю, заклиначу. Ти не можеш мене зупинити.

— Але мушу спробувати.

Маг підкинув свої мечі в повітря. Вони закрутилися, завертілися, виблискуючи лезами, розходячись у пітьмі й линучи кудись убік, хоча це було неможливо. Мечі почали літати довкола Юлвея й Ферро, кружляючи по колу. Дедалі швидше і швидше, доки не перетворилися на розмиту пляму зі смертоносного металу. Так близько, що, якби Ферро простягнула руку, її б відтяло по зап’ясток.

— Не рухайся, — сказав Юлвей.

Це зайве було й казати. Ферро відчула приплив гніву, пекучого і знайомого.

— Спершу я мушу бігти, а потім — не рухатися? Спершу Сім’я на краю світу, а тепер воно тут, у центрі? Спершу вона мертва, а тепер украла чуже обличчя? Вам, старі покидьки, треба розібратися зі своїми історіями.

— Вони брехуни! — загарчала Толомей, і Ферро відчула, як холод її морозного дихання омиває їй щоку і пронизує аж до кісток. — Використовують інших! Їм не можна довіряти!

— А тобі можна? — зневажливо пирхнула Ферро. — Іди в пизду!

Толомей поволі кивнула.

— Тоді здохни разом із ними.

Вона подалася вбік, балансуючи навшпиньках. Усюди, де її босі ноги торкалися землі, розходилися кільця білого інію.

— Старий, ти не можеш вічно жонглювати своїми ножами.

Ферро побачила, як Баяз за білим плечем Толомей поволі зіп’явся на ноги, тримаючи одну руку другою. Його застигле обличчя було роздряпане