Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

— А хіба це стосується усього іншого?

— Це означає, що ви споріднені з галуззю, яка нас цікавить.

— Літературна благочинність, так? Не думала, що ця справа має так багато спільного з таємними товариствами.

— Благочинна організація — лише фасад, і вам це добре відомо, — не розгубилася жінка. — Ви вірите в магію, міс Гоукінс?

— У магію на кшталт Артура К. Кларка, коли досить успішну технологію неможливо відрізнити від магії? Чи справжню магічну магію?

— Ви вірите в містичне, фантастичне, у неймовірне або невірогідне? Чи вірите ви, що речі, які інші вважають фантазіями й вигадками, існують насправді? Чи вірите ви в казки?

Мені здалося, наче шлунок сповз у п’яти, адже я завжди по суті була дитиною, яка вірить у казки, і не знала, як із цим жити, позаяк більше не була дитиною, а була двадцятирічною дівчиною, яка сидить у коктейль-барі, якій завжди здавалося, що вона ще не досить доросла для таких напоїв, тому я відповіла:

— Не знаю.

— Вірите, — запевнила леді, знову сьорбнувши мартіні. — Просто не знаєте, як у цьому зізнатися.

Я, мабуть, скривилась, але не пам’ятаю, чи це справді було так. Запитала, чого вона хоче від мене.

— Я хочу, щоб ви пішли звідси зі мною й більше ніколи сюди не поверталися. Ви залишите в минулому своє ім’я і своє життя. Допомагатимете мені захищати місце, в існування якого більшість людей не вірить. У вас буде мета. А одного дня я візьму вас із собою до того місця.

— Перепрошую, я не з тих крихіток, які чекають «одного дня».

— Хіба це не правда? Адже ховаєтесь у своїх академічних храмах, уникаючи контакту зі справжнім світом.

Я подумала, що це був неабиякий удар нижче пояса, та, навіть якщо він був аж надто влучний, ця жінка вже так збісила мене, що я вдалася до грубощів:

— Пройдо, якщо в тебе є казкове місце, де можна жити, чому ти сидиш на задвірках бару й теревениш зі мною?

Вона якось дивно глипнула на мене, не знаю, через те що я назвала її «пройдою» чи з якоїсь іншої причини, але замовкла й розмірковувала над цими словами довше, ніж над усім іншим, що я казала, а потім просто витягнула з кишені візитку й посунула її до мене поверхнею столу.

На картці було написано «Клуб колекціонерів». А ще був телефонний номер. І маленький меч унизу.

Зізнаюся чесно: мене це заінтригувало. Ну, тобто, як часто якісь літні леді пропонують тобі казкову правоохоронну роботу, наче вони самі працюють у дивокрайній поліції? Але в повітрі ширяло щось незрозуміле, моє ім’я мені подобалося, а те, що вона уникала запитань про З., налаштувало мене геть на інший лад.

— А Закарі пристав на вашу пропозицію роботи чи це він спалив вашу клубну будівлю? — поцікавилась я, прикинувши, що інших варіантів не існує.

Якщо зважати на вираз її обличчя, то правильною відповіддю була друга. Фальшива посмішка зникла.

— Я можу розповісти вам чимало з того, що вас цікавить, але спершу ви мусите пристати на всі мої умови. Тут вам нема чого шукати. Хіба ви не допитлива?

Я була допитлива. Супер-пупер допитлива. Я була наддопитлива. Я вже збиралася відповісти, що подумаю про це, якщо вона дозволить мені поговорити із З. або якщо надасть докази того, що він живий, але відчувала, що ця леді не з тих, хто торгується. Якщо не піду за нею зараз, то більше ніколи її не побачу.

— Я сумніваюся у ваших словах, — сказала я. На мить вона здалася по-справжньому засмученою, а потім опанувала себе.

— Чи можу я запропонувати щось, що змінить вашу думку? — поцікавилася вона.

— Що сталося з вашим оком? — запитала я, хай навіть знала, що жодні її слова нічого не змінять.

Усмішка, що з’явилася у відповідь на це запитання, була щира.

— Колись давним-давно я пожертвувала око, діставши натомість можливість бачити, — пояснила вона. — Переконана, вам відомо, що магія потребує жертв. Я роками бачила всю історію. Тепер це не працює, принаймні тут, адже я обрала свій шлях і залишилася з туманною версією сьогодення. Іноді я сумую за чіткістю, але знову-таки йдеться про жертви.

Я мало не повірила їй. Пильно дивилася на цю жінку, і те затуманене блакитне око витріщалося у відповідь, всотуючи світло якоїсь із вінтажних лампочок; замість катаракти там було штормове, вкрите вихорами небо, таке чітке, як усе інше. На мить його протнула блискавка.

Я перехилила залишки «Сайдкара», схопила книжку, торбу й пальто своїми гидкими липкими руками, підвелася та, звівши книжку до чола, відсалютувала незнайомці.

Візитну картку я залишила на столі й накивала звідти п’ятами.

— Ви розчарували мене, міс Гоукінс, — сказала вона мені в спину. Я не обернулася й не почула, що жінка додала, але й так чудово це знала: — Ми не спускатимемо з вас ока.

Син віщунки помер.

Його світ неймовірно тихий і темний, порожній і безформний. Десь у безформній темряві лунає голос.

«Привіт, містере Роулінз».

Голус лунає десь дуже-дуже далеко.

«Привіт-привіт-привіт».

Закарі нічого не відчуває, навіть землі під ногами. Навіть своїх ніг. Якщо вже про це йдеться. Навколо лише порожнеча, дуже віддалений голос і більше нічого.

А потім усе змінюється.

Щось схоже буває, коли прокидаєшся й не пам’ятаєш, як заснув. Але зараз усе відбувається не поступово — свідомість повертається несподівано й шокує, заскочивши зненацька все його єство.

Закарі повернувся до свого тіла. Чи якоїсь версії свого тіла. Лежить на землі в піжамних штанях, без черевиків і в пальті, яке досі вважає Саймоновим, хай навіть і саме пальто, і його потерта версія достоту знають, що належать тому, хто їх одягає.

На грудях у Закарі з’явився свіжий рубець у формі ключа, але нема ні рани, ні крові.

А ще в нього немає серцебиття.

Однак найбільше в тому, що він помер, його переконує чіткість зору, попри те що окуляри кудись зникли.

Ідеї Закарі щодо варіантів розвитку подій після смерті завжди коливалися від цілковитого забуття до реінкарнації чи навіть безкінечних самозароджених усесвітів, але, зрештою, він повертався до думки, що марно намагатися вгадати, і