Читати книгу - "Метаморфози"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Бачити краще здаля!). Оминай, справедливий троянцю,
Сину богині (війна-бо вляглась, отже, ти, нам, Енею,
Більше не ворог), молю, оминай тихі заводі Кірки{624}!
Так, було, й ми, коли наше судно берегів тих торкнулось,
Ще не отямившись від Антіфата й убивці Циклопа,
/250/ Йти не хотіли ніяк до порогів оселі чужої.
Жереб велів нам іти. Отож я, а зі мною мій вірний
Друг Політей, Еврілох, Ельпенор, що любив похмелятись,
І вісімнадцять іще подалися до стін чародійки.
Щойно туди підійшли й на поріг її дому ступили —
Тисячу тут же вовків, ведмедиць і левиць чималого
Страху нагнали на нас. Надаремно, проте, ми боялись:
Ті, як не дивно, й гадки не мали на нас нападати, —
Ніби радіючи нам, замахали в повітрі хвостами
Й слідом пішли, мовби ласки чекаючи. Тут і служниці
/260/ Нас прийняли. Через передпокої по мармурі білім
До господині ведуть. На престолі в світлиці розкішній
Гордо сидить вона в паллі червоній; поверх тої палли
Зблискує взором тонким золота серпанкова накидка.
І нереїди, і німфи — довкіл. Але звинні їх пальці
Вовни не спушують там, не снують веретенцями нитки, —
Зайняті зіллям вони: розкладають розсипані квіти
І розмаїто забарвлені трави в коші по порядку.
Пильно й сама за роботою стежить; сама-бо те знає,
Що може кожен листок, а на що вони в суміші здатні.
/270/ До посортованих трав приглядається оком уважним.
Ледве побачила нас, — на вітання вітанням озвавшись,
В усмішці вся розпливлась: почувайтесь, мовляв, як удома.
Не зволікаючи, ячної нам повеліла змішати
З сиром муки; долила ще вина туди чистого й меду;
Потай хлюпнула ще й соку, в солодкості тій приховавши
Гіркість його. Прийняли ми з руки божественної чаші
Й тільки-но, сонцем і спрагою зморені, їх осушили, —
Різкою наших голів чарівниця жорстока торкнулась.
Раптом (незручно й розказувать!) я зодягнувся в щетину;
/280/ Вже й говорити не міг: замість мовити слово, хрипливо
Хрюкати став раз у раз, до землі похилившись обличчям.
Я відчував, як мій рот, випинаючись, робиться рилом,
Як роздувається шия, а руки, якими недавно
Келих до вуст піднімав, на долівці сліди залишають.
З іншими сталось таке ж, і гуртом — така міць того зілля! —
Вже ми товклися в хліві. Тут помітили ми, що свинею
Лиш Еврілох не зробивсь: він один не прийняв тоді чаші.
Випив би й він, — те щетинисте стадо й сьогодні собою,
Певно б, поповнював я: коли б він не звідомив Улісса,
/290/ Про нашу спільну біду, то хто б одімстивсь тоді Кірці?
Миру провісник, Гермес, йому квітку вручив білосніжну
З коренем чорним; богам вона знана під назвою „молі“.
Квітці довірившись тій і поклавшись на сили небесні,
Він до чаклунки прийшов. І йому подала вона згубну
Чашу. Вже різкою мала й йому до волосся торкнутись —
Він одштовхнув, та ще й добре злякав її, меч оголивши,
Потім правицю йому подала. А на ложе з любов’ю
Прийнятий, друзів просив повернуть замість шлюбного дару.
Соком ласкавіших трав нас окроплює, прут чародійний
/300/ Другим кінцем повернувши, по головах нас ударяє.
Мовить тим разом слова, протилежні до слів попередніх.
І що не слово, то зводимось ми по-людському все вище
Й вище. Зникає щетина. Розщеплена ніжка свиняча
Знову стопою стає. Появляються плечі, а з ними —
Руки. Обняти, ридаючи, можем того, хто ридає, —
Нашого проводаря. У ту мить ми немовби забули
Всі, які знали слова, окрім тих, що засвідчують вдячність.
Там цілий рік забарилися. Тож не одне за цей довгий
Проміжок часу я бачити міг, та й чував усіляке.
/310/ От хоч би те, що мені потихеньку одна сповістила
З тих чотирьох, що прислужують їй у ділах чарівничих.
От незабаром як тільки з вождем загулялася Кірка,
З мармуру постать вона показала мені білосніжну.
Був це юнак, а на маківці в нього сидів собі дятел.
Постать у храмі була, шанобливо вповита вінками.
Хто цей юнак, чому дятел на ньому й чому, наче бога,
В храмі шанують його, запитав я. Цікавому знати
Мовить таке: „Яка міць, Макарею, в моєї хазяйки,
Хай тебе й ця ще пригода повчить. Отже, слухай уважно!
/320/ Пік, що був сином Сатурна, в Авсонському краї раніше
Владарював. Рисаків бойових він любив об’їжджати.
Був, як ось бачиш, ставний. І хоча твоє око втішає
Твору мистецького чар, йому вірити можеш так само.
Вроді дорівнював дух. Ще й чотири рази п’ятилітніх
Ігрищ елідських{625}, відколи народжений, він не побачив.
Німф лісових, які горами Лацію{626}, вільні, гасали,
Вродою він полонив. І джерельні за ним упадали
Німфи-наяди, що живлять їх Альбули{627} води й Нумікій,
І голубий Анієн, і короткий Альмон, і стрімливий
/330/ Нар і погідного Фарфара тінню окутані хвилі.
Прагнули й ті, що в ставку лісовому, де скіфська Діана,
Та по сусідніх озерах живуть. Але, всіх погордивши,
Він домагавсь однієї; дволикому Янусу{628}, богу,
На Палатині Венілія{629}, кажуть, її народила.
Тільки-но стала вона на порі — й за Лаврентського Піка{630}
Заміж пішла, бо й сама лиш йому віддала перевагу.
Вродою славна була; ще славніша — умінням співати.
Тож і назвали цю діву Співучою. Зрушити з місця
Скелі могла та ліси, кровожерних розчулити звірів,
/340/ Бистрий потік зупинить, перелітних птахів забарити.
От якось пісню співала вона по-жіночому, ніжно.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метаморфози», після закриття браузера.