Читати книгу - "Метаморфози"

Пік же подавсь у лаврентські поля кабанів полювати.

Кінь буйногривий під вершником грав. Два списи наготові

Він у лівиці тримав. Дорога пурпурова хламида,

Золотом жовтим зашпилена, плечі йому покривала.

Так тоді вийшло, що й Сонця дочка в ті ліси подалася.

Щоб на зелених горбах собі зілля нового набрати,

Острів, що й назву від неї отримав, покинула Кірка.

Тільки-но з заростей глянула на юнака — й од бажання

/350/ Заціпеніла; назривані, з рук їй посипались трави.

Наче вогнем аж до самих кісток пройняло чарівницю.

Перше, що спало на думку їй, щойно те полум’я вщухло, —

Звіритись тут же в своєму бажанні. Та як це зробити?

Він он помчав на коні. Та ще й слуги рояться довкола…

„Ні, — прошептала, — таки не втечеш, хоч би в вітру позичив

Крил, — якщо знаю себе, якщо в травах іще збереглася

Міць чарівна, якщо мають ще силу мої заклинання!“

Мовивши це, кабана безтілесного образ оманний

Миттю створила вона і веліла йому, промайнувши

/360/ Перед очима володаря, зникнути в лісі, де сосни

Так уже густо росли, що між них не пробитися верхи.

Пік, не вагаючись — він же не знав, що це тінь, а не здобич,

Махом зіскочив з коня, що розпарений був од галопу,

Й кинувсь у хащі в надії марній кабана перейняти.

Часу не гає й вона: молитви, заклинання шепоче,

Темним богам посилає й слова заворожені, темні, —

Ті, що від них похмурніє обличчя лискучої повні

Й скопища хмар дощових на отецькім чолі бовваніють.

Так і тепер від її ворожби затуманилось небо,

/370/ Млою дихнула земля. У пітьмі супровідники Піка

По манівцях розбрелись. Володар одинцем залишився.

Вибравши місце та мить: „Заклинаю, — звернулась до нього, —

Зором очей твоїх, красеню, сяйвом юнацької вроди,

Що полонила й мене і з богині прохачку зробила, —

Зглянься на пристрасть мою, своїм тестем зроби всевидюще

Сонце, зневажити Кірки, Титана дочки, не наважся!“

Він і проханням, однак, і богинею знехтував, гордий.

„Хто б не була ти, — їй кинув, — не буду твоїм. Полонила

Інша мене, і хотів би я вік бути в тому полоні!

/380/ Не оскверню позашлюбним коханням подружнього ложа,

Хай лише доля щадить мені Януса доню — Співучу“.

Марно його наблагавшись, таке прорекла Титаніда{631}:

„Дорого сплатиш за це! Вже тебе не зустріне Співуча!

Що погордована може й закохана жінка, — побачиш;

Я ж і закохана в тебе, і я ж погордована — Кірка!“

Двічі тоді повернулась до Сходу й до Заходу двічі;

Різкою тричі торкнулась його, прошептала щось тричі —

Й він утікає, та так уже швидко, що врешті й самого

Диво бере; замість рук помічає розправлені крила,

/390/ Подив у гнів переходить: обурений тим, що раптово

В лісі латинському птахом новим оселитися мусить, —

Дзьобом об стовбури б’є, розколупує гілля розлоге.

Барва хламиди позначила пурпуром дятлові крила;

Пряжка, що золотом щирим недавно вгризалася в одяг,

Пір’ям стає: золота коло шиї виблискує смужка.

Все стало іншим тепер, лиш ім’я не змінилося{632} в Піка.

А супровідники, по чагарях розійшовшись, тим часом

Піка гукають, та надарма. Владаря не знайшовши,

Раптом надибали Кірку. Вона розчищала повітря,

/400/ Вітрові й сонцю дозволила врешті розсіяти хмари.

В чарах злочинних її звинувачують, Піка жадають.

Далі й погрожують їй, ухопитись готові за зброю.

Та ж із отруйного зілля розбризкує соки смертельні,

Ніч і нічні божества із глухого Еребу й Хаосу

Кличе; протяжним виттям зазиває трилику Гекату.

З місць — чи не дивно казати таке? — позривались дерева,

Стогін земля подала, побіліла діброва сусідня,

Соком окроплений луг заросився краплинами крові,

Навіть каміння, здалось, одізвалося хриплим зітханням.

/410/ Наче собаки загавкали скрізь, по землі розповзлося

Темне гадюччя, довкіл замаячили душі, мов тіні.

Всі, хто там був, її чарів жахнулись. І, поки стояли,

Мовби німі, вона лиць їх торкнулася прутом чаклунським.

І від торкання того дивовижні, всілякого роду

Звірі ввійшли в юнаків — не лишився ніхто з них собою.

Низько нахилений Феб золотив уже берег Тартеський{633}.

Марно ж очима і серцем палким виглядала Співуча

Мужа свого. По сусідніх лісах розбрелися з вогнями

Хто тільки міг, і прислуга, й народ, — за пропалим шукати.

/420/ Німфі ж не досить розпачливо зойкати, битись у груди,

Рвати волосся — їй мало того; наридавшись, із дому

Вибігла й, мов навіжена, полями латинськими бродить.

Шість разів — ніч, западаючи, й сонце, зринаючи знову

Стільки ж разів її бачило, — як і без сну, і без їжі

Йшла навмання вона через долини й гірські перевали.

Бачив останнім її, від блукань та страждань непритомну,

Тібр, — як на звивистий берег упала знеможеним тілом.

Там зі сльозами й слова милозвучні, навіяні болем,

Жалісно й тихо ронила вона; помираючи, лебідь

/430/ Так на дзеркальній воді похоронну снує собі пісню.

Врешті, змарнівши від туги тонкою зробилась, а далі

Зовсім розтанула, зникла, мов дим, у прозорім повітрі.

Назвою місця засвідчено це: стародавні Камени{634},

Німфи журбу вшанувавши, його йменували „Співучим““.

Тож не одне впродовж року повільного там і почув я,

І спостеріг. Але тут, хоч засиділись ми, розлінились,

Мусимо знову плисти, на вітри покладатися знову.

Прикрі до того ж Титанія нам віщувала дороги

В безкраях моря непевного й різні на ньому пригоди.

/440/ Страх, зізнаюсь, мене взяв, то й тримаюсь цього побережжя».

Змовк Макарей. Тут