Читати книгу - "Метаморфози"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
З мармуру. Свідчить про це на могильному пагорбі напис:
«Тут Каєту{635}, мене, вихованець, побожністю славний,
Сам, як належить, спалив, од ворожих вогнів врятувавши».
Вже від порослого травами берега шнур одв’язали,
Вже їх вітрило несе — від оселі зловісної далі,
Від заклинань. Перед ними — ліси, де затінений млою
Тібр, закружлявши піском, проривається, жовтий, до моря.
Дім і дочку владаря, що від Фавна родився, — Латина
/450/ Там не без бою отримав Еней, розпочавши з завзятим
Людом війну. Наречену відстоював Турн{636} ошалілий.
Згодом Тірренія{637} вся приєдналась до Лацію; довго
Серед запеклих боїв нелегка перемога кувалась.
Кожен іззовні будь-що свої сили поповнити хоче.
От і в рутулів росте, й у троянців ряди свої множить
Військо. Еней недарма вирушав до порогів Евандра{638};
Венул{639} — дарма втікача Діомеда просив, побувавши
В місті його{640}. Діомед у краю апулійського Давна
Стіни могутні заклав і поля там посів як придане.
/460/ Виклав доручення Турна й чекав допомоги від нього
Венул. Однак етолійський герой{641} у тій просьбі відмовив:
Не до війни вже самому, мовляв, а людей свого тестя
Слати незручно; своїх же не має, що міг би до бою
Зброїти їх: «А щоб ти мене в вигадках не запідозрив, —
Хоч ворушити старе своє горе нікому не любо,
Все ж перетерплю цей біль. Коли попелом стала висока
Троя і вже наближались данайські вогні до Пергама,
Діву віднявши у діви{642}, нарікський герой, син Ойлея,
Карою, хоч її сам заслужив, усіх нас обтяжив.
/470/ От і розсіяні ми. Під вітрами в розбурханім морі
Ніч, блискавиці, дощі, божевілля і моря, і неба —
Все ми, данайці, знесли. Кафарей{643} увінчав наші лиха.
Часу б не стало про все розказати; додам тільки ось що:
Навіть Пріам тоді б міг заридати над долею греків!
Тільки мені врятувала життя зброєносна Мінерва —
Вирвала з темних глибин. Та до Аргосу рідного знову
Я не доплив: благодатна Венера з дороги збивала,
Рану стару пам’ятаючи{644}. Так натерпівсь я на морі,
На суходолі у битвах виснажливих так натомився,
/480/ Що видавались щасливими й ті, хто зустрів серед моря
Бурю останню свою, кого мис Кафарейський занурив
У ненаситну глибінь. Я жалів, що не був тоді з ними.
Крайніх зазнавши знегод на війні та морях, занепавши
Духом, кінця тих блукань у всевишніх супутники просять.
Тільки Акмон, од невдач, запальний, розпалившись ще більше,
Мовив: „Невже щось таке ще лишилось, чого б ваша стійкість
Не поборола, мужі? Що ж іще при бажанні зробити
Вам Кітерея зуміла б? Коли тремтимо перед гіршим,
Нас іще можна вразить. Кому ж доля найгірша припала, —
/490/ Страх під ногою тоді. На вершині нещасть — ми безпечні.
Хай собі слухає! Хай, як і досі, ненавидить всіх нас,
Що з Діомедом пливуть! Над тією ненавистю нині
Ми сміємось і тим більше, чим більша у злісниці влада!“
Так от Акмон із Плеврона Венеру їдкими словами
Все дратував і до гніву схиляв, і без того ворожу.
Мало хто мову Акмона схвалив. Майже всі одностайно,
Друзі, картаєм його. Той озватись хотів, але голос,
Як і для голосу шлях, у зухвальця потоншали; пір'ям
Стало волосся, у пір’я й нова зодягається шия,
/500/ Груди і спина; де руки були в нього, там проростають
Довші пір’їни; де лікті були, — вигинаються крила.
Більша частина ноги вже зробилася пальцями. Тверднуть
І роговіють уста, переходять у гостру кінцівку.
Дивляться, вражені, з Ліком Ідас і Ніктей з Рексенором,
Вирячивсь тупо Абант. А тим часом, задивлені в нього,
Стали птахами й самі. Щораз більша частина загону
Крилами над кораблем лопотить, біля весел кружляє.
Що то були за птахи, очевидно, хотів би ти знати, —
Лебеді це не були, але схожі на лебедів білих.
/510/ Ледве приплив я сюди, де сухі, апулійського Давна
Зять, посідаю поля; ну й моїх ще тут жменька осіла».
Змовк на тім слові Ойнід{645}. Калідонії межі покинув,
І Певкетійський затон{646}, і долини Мессапії Венул.
Бачить печеру він там. Її праліс окутує тінню,
Вколо — шумкий очерет. Нині Пан козлоногий той закут
Облюбував, а колись там селилися німфи лякливі.
Тут якось їх, перестрівши, сполохав пастух апулійський.
Зразу навтіки пустились вони, та, отямившись трохи
Від переляку, й побачивши, хто їх надумав догнати,
/520/ В мірнім танку, погордивши нахабою, знов закружляли.
Той почав лаяти їх, а тоді й застрибав по-сільському —
Я, мов, танцюю не згірш; і вставляв ще й слова непристойні.
Доти молов язиком, поки горло не здерев’яніло:
Деревом він таки став; його вдачу й по сокові видно:
Через язик апулійця маслина в плодах своїх має
Терпкість; вона просочилась у дерево від лихослів’я.
Отже, ні з чим посланці повернулись, і мусять рутули
Без етолійців, лише на свої покладаючись сили,
Якось давати в війні собі раду. Вже й крові чимало
/530/ Сторони дві пролили. Смолоскипами в судна соснові
Кидає Турн, і вогонь йде на тих, кого хвиля не вкрила.
Віск, і смолу, й усе те, чим пожадливий живиться пломінь,
Мульцібер їв-пожирав. До вітрил підповзав по високій
Щоглі; вже й лави гребців у заглибленні суден диміли.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метаморфози», після закриття браузера.