Читати книгу - "Метаморфози"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тут спохватилася Мати богів{647}: це ж на Іді високій
Зрубано сосни для тих кораблів — і повітря луною
Мідний тимпан колихнув, заячали самшитові флейти.
Миттю, землі не торкаючись, леви примчали богиню.
«Марно, — рекла Пресвята, — ти цим суднам, богозневажний
/540/ Турне, грозиш: не дозволю вогневі захланному взяти
Те, що складає частину дібров моїх високогірних!»
Щойно промовила — грім загримів, а за ним сипонуло
Градом важким та дощем полило із понурої хмари.
Раптом зітнувшись, повітря лунке й набубнявілі води
Зрушили з місця Астрея сини{648}, позмагатись охочі.
На одного з них опершись, конопляні линви, що ними
Судна фрігійські кріпилися, рве благодатная Мати.
Мчать кораблі, нахилившись набік, і в глибінь поринають.
Дерево м’якне, однак, набуває властивостей тіла:
/550/ Де було гнуте судно — голова вже зринає, обличчя;
Пальцями весла стають і ногами, що плавати звиклі.
Бік, як і був, залишається боком. А балка повздовжня
В нижній частині судна — хребетним стовпом уже служить;
Щогли та реї — руками й раменами; снасті — волоссям.
Синьою барва лишається. В хвилях, котрі нещодавно
Страх наганяли на них, почали танцювати грайливо
Німфи морські. Хоч вони й на скелястій вершині зростали, —
Хвилю шанують м'яку, мов забули, відкіль вони родом.
Та не забули того, як натерпілись тяжко на морі,
/560/ Скільки зазнали пригод, — і не раз підставляли долоні
Під корабель, що тонув, якщо тільки не віз він ахейців.
Не забували й фрігійського смутку, лихі на пеласгів.
Ось чому раді були, як уламки нерітського днища{649}
Вгледіли; ось чому раді були, що судно Алкіноя
Начеб у землю вросло серед хвиль, почало кам'яніти{650}.
Дехто з троянців надію плекав, що, побачивши чудо, —
В німф перевтілений флот — перестане рутул воювати.
Де там! Боги є свої в обох таборів; є завзятий
Дух, що людину з богами ріднить. Вже ні придані землі,
/570/ Ні володіння владичого тестя, ні ти їх не маниш,
Діво Лавініє, — лиш перемога; воюють, бо сором
Не воювать на війні. Та побачила, врешті, Венера,
Що може син її: Турн поваливсь. Повалилась Ардея{651},
Бо ж опиралась на Турна свого. Та як тільки ворожий
Меч підкосив її й попелом теплим засипало крівлі,
З жару злетіла нараз ще нікому тоді не відома
Птиця і струшує з себе, махаючи крилами, попіл.
Голос, і худість, і барва бліда її — все в ній співзвучне
З містом, що ворог його захопив; зберегла вона й назву
/580/ Міста; крильми себе б'є, свою долю оплакує чапля.
Мужність Енея тим часом безсмертних богів спонукала
Й навіть Юнону саму відцуратися давнього гніву.
Саме в ту пору, заклавши основу широкої влади
Синові Юлу{652}, дозрів для Олімпу герой Кітерейський.
Тут, обійшовши всевишніх богів, охопила Венера
Шию отця свого й так почала: «Хоч суворим для мене,
Батьку мій, ти не бував, — найніжнішим, молю, будь сьогодні!
Хай мій Еней, що тебе, народившись од крові моєї,
Дідом назвав, хоч якесь між безсмертними місце посяде
/590/ З ласки твоєї, кажу, хоч якесь! Він і так уже бачив
Тіней оселю німу, він долав уже Стіксові хвилі!»
Схвально кивнули боги. Не лишилась байдужою навіть
Бога верховного світла жона: добродушно всміхнулась.
Батько тоді: «Цього дару достойні ви — й ти, хто благає,
Й син твій, за кого благаєш. Роблю тобі ласку цю, доню», —
Мовив. А та, розпромінена, батькові склавши подяку,
Лине повітрям уже, підганяючи білих голубок,
До Лаврентійського берега, де, комишами порослий,
В'ється Нумікій, що в море близьке свою хвилю вливає.
/600/ Все, що в людини є смертне, йому повеліла з Енея
Змити й у води морські віднести течією німою.
Не забаривсь Рогоносець: слухняний велінню Венери,
Все, що в Енеєві смертне було, те забрав із собою,
В темному морі втопив, залишив — невмирущу частину.
Миром небесним намащує мати очищене тіло
Сина свого. До амбросії вливши нектару, торкнулась
Уст його — й став невмирущим. Назвали його Індігетом
Люди Квіріна{653}; жертовники зводять йому та святині.
Потім над Альбою{654} й краєм латинським Асканій войменний
/610/ Владу верховну посів. А його спадкоємцем був Сільвій.
Згодом — Латин, його син, що отримав і берло владиче,
Й давнє ім'я повторив. Після нього був Альба славетний.
Далі — Епіт; а за ним і Капет владарем був, і Капій;
Капій раніше, однак. А тоді Тіберін став при владі.
Той володар, похоронений хвилями Туської річки,
Дав їй імення своє. Народився і Ремул од нього.
Й Акрот поривистий. Ремул, од Акрота старший літами,
Від громового, подібний до грому, загинув удару.
Акрот, від брата розважніший, берло до рук Авентіну,
/620/ Мужу стійкому віддав. Авентіна поховано там же,
Де він те берло тримав, — на горбі, що й назвався від нього.
А на чолі палатинського люду стояв тоді Прока.
Саме в ту пору Помона жила. Ні одна з-між латинських
Гамадріад{655} не плекала садів із такою любов’ю,
Жодна з-між них про плодючість дерев так щиро не дбала.
Звідси й дістала ім’я. До річок, до гаїв не тяглася —
Любить село та плодами обтяжену віть яблуневу.
Мирний закривлений серп, а не спис у правиці тримає.
Ним вона то підітне виноградну лозу розбуялу,
/630/ То розгалужену парость
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метаморфози», після закриття браузера.