Читати книгу - "Пшеничка для мільйонера , Ольга Християнчук"

Дощить декілька днів. У комбайнерів вихідні, інколи бачу, як вони крутяться на сусідньому подвір'ї. Ото напевно Ларисі радість, Тимур постійно поруч з нею.

Батько теж вдома. Лежить на дивані та дивиться телевізор, відпочиває.

Малі нудьгують, час від часу чую, як вони сваряться за комп'ютер.

А я часто сиджу в кімнаті біля вікна і розглядаю краплинки дощу на склі. Коли затягує плаксива погода, нудьгують усі.

І як тільки проясняється, ми з Аліною і Богданом не втрачаємо часу. Збираємось і відправляємось на ставок. Після дощу вода чиста і прохолодна і я вже не дочекаюсь, коли занурюсь по шию.

Виявляється ми такі кмітливі не одні і вздовж берега людей повно. Сюди часто приїжджає молодь з інших сіл цілими компаніями.

Ми обираємо клаптик землі, де біля води трохи піску, а вище пагорбом густа трава. Я стелю покривало і роздягаюсь, залишаюсь лише в купальнику.

- Хто перший допливе до острова, - репетує Богдан, штовхає Аліну і біжить у воду.

Він борсається, поки не досягає глибини, а далі пливе. Сестра дивиться на нього зверхньо, повертається до мене і кривиться.

- Дитина, їй богу.

- А ти ні? - сміюсь.

- Я набагато серйозніша за нього, - фиркає, відвертається і повільно ступає у воду.

Вона наче та пані, випрямляє спинку, кінчиками пальців торкається поверхні води, і зойкає, занурюючись все глибше. Які вони різні, і не скажеш, що двійнята.

Мої малі хоч і шибеники, але з ними завжди весело.

Сміюсь і присідаю на покривало. Вирішую трішки полежати, так би мовити, напектись на сонці, перш ніж лізти у холодний ставок. Та й повітря ще не прогрілось, спеки ще немає.

Лягаю на живіт і прикриваю очі. Насолоджуюсь майже тишею, якщо не рахувати віддалені голоси відпочиваючих і пискіт моєї сестри. Напевно Богдан знову її обприскав.

Довго самій лежати не доводиться. Раптом чую біля себе шурхіт, а потім сонце заступає досить велика тінь.

Повертаю голову в сторону нахаби, котрий заважає мені загоряти, і бачу Тимура, котрий не питаючи дозволу, стелить невеличкий плед біля мого і вмощується поруч.

- Що ти робиш? - шиплю, підводжусь на лікті.

Мої зрадливі очі розглядають оголене тіло чоловіка. Він лише у плавках і моєму зору відкривається кожен пружний рельєф м'язів.

- Те що й ти, хочу позагоряти, - з легкістю відповідає і кладе голову на руки, повертає обличчя до мене.

- Невже тут більше місця немає? - я аж червонію від обурення.

- Я хочу біля тебе, - нахабно посміхається. - Я скучив за тобою, Настю.

- Що це означає? - червонію сильніше, лише від його погляду. А те що його нога торкається моєї, я вже просто мовчу.

- Через дощ ми не бачились декілька днів. А я про тебе згадував. Заглядав у вікно, виходив у двір, але тебе ні разу не помітив. Невже боялась промокнути?

- А що мені робити було на вулиці у дощову погоду?

- Наприклад, зустрітись зі мною, поговорити, - усмішка його широка і досить приваблива.

Сьогодні він знову у чудернацькому капелюсі, краї якого час від часу закривають його очі, коли хитає головою.

- Про що нам говорити? - хмурюсь. Хочу бути байдужою, але серце зрадливо вискакує з грудей. Мені приємна його присутність, як би я цього не хотіла.

- Не знаю, - повертається на бік, підпирає рукою голову. Помічаю, як його нахабний погляд ковзає по моєму тілу, занадто довго затримавшись на сідницях. - Розповіла б щось про себе. Наприклад, де навчалась, на кого?

- Тобі справді цікаво? - я теж повертаюсь до нього і приймаю таку ж позу. Його посмішка стає ще ширшою від задоволення. - Навчалась у столиці, на журналіста. Нещодавно отримала диплом і вже відправила резюме у декілька відомих газет і журналів. Сподіваюсь отримати гарну роботу і побудувати кар'єру. Хлопця не маю і найближчим часом ні з ким не збираюсь зустрічатись. Ще щось цікавить?

Задоволено підношу брови, бачу, що він здивований від моєї промови.

- То ти кар'єристка? - хилиться ближче, підморгує. - Так шкода. А я хотів запросити тебе на побачення.

Не розумію, він жартує, чи говорить серйозно. По виразу його обличчя не можу вгадати. Він тупо роздивляється мене.

- Не варіант, - фиркаю і швидко сідаю. Вдихнула його приємний запах і аж в голові запаморочилось. Треба триматись від нього якнайдалі. Щось він мене хвилює. - Та й Лариску не хочеться ображати. Вона до тебе не байдужа.

- Лариса не мій типаж. А ось ти — інше діло. Мені ти подобаєшся.

Розвертаюсь до нього, але сказати нічого не можу. Раптом усі слова застрягають у горлі. Не сподівалась від нього такої відвертості.

- Розподобаюсь, - нарешті говорю серйозно. - Скоро жнива закінчаться і ти поїдеш додому та все забудеш.

Встаю з метою піти скупатись. А ще для того, щоб завершити хвилюючу для мене розмову і відійти від Тимура на безпечну відстань.

- Не вийде, - чую його коментар у спину.

Не реагую і не обертаюсь.

Заходжу у воду і холод відразу проникає аж до кісток. Приходиться повільно, сантиметр за сантиметром, мочити тіло. Тепер я розумію, чому Аліна так акуратно заходила у ставок. Вода після дощу крижана, а ще враховуючи те, що я напеклась на сонці...

Хлюпіт позаду змушує мене завмерти. Поверхня води вкривається хвилями. Хтось йде до мене і я сподіваюсь, що мене не обприскають. Ненавиджу, коли це роблять.

Мокра тепла долоня торкається попереку і я розвертаюсь.

- Такими темпами ти до вечора будеш тут стояти, - рішучий погляд Тимура мені зовсім не подобається. - Треба різко присісти і ти навіть нічого не відчуєш.

- Навіть не думай це зробити, - погрозливо промовляю і обіймаю себе руками, зрозумівши його наміри.

Але самовпевнена його посмішка підказує, що він навіть не думає мене слухати.

Однієї миті він підносить мене на руки, що я не встигаю навіть зреагувати. Іншої — ми занурюємось по шию у воду. Пищу від того, як в тіло врізається тисяча голочок, а в наступну секунду все проходить і я відчуваю лише приємну прохолодну.