Читати книгу - "Пшеничка для мільйонера , Ольга Християнчук"

- Нащо ти це зробив? - переводжу подих і відштовхуюсь від Тимура, щоб він відпустив, але чоловік не поспішає цього робити.

- Я зекономив тобі час, - говорить задоволено. - Я не міг дивитись, як ти мучишся. Хіба так не легше?

Легше, але я не зізнаюсь в цьому. Знову штовхаюсь, намагаюсь вирватись з його рук. Я притулена до його волохатих грудей і це мене хвилює.

Напевно Тимур помічає моє збентеження, бо цього разу відпускає. Вода хитає мною і я ледве знаходжу дно ногами. Мочу обличчя, намагаюсь вгамувати емоції.

- Ей, Настю, пливи до нас! - чую зі сторони острова.

Це мої шибеники посідали на край берега і спостерігають за моїми пригодами. Вже будуть мати, що мамі розказувати.

- Це твої малі? - цікавиться Тимур. Оглядається на невеличкий острівець, що розташований за декілька десятків метрів від берега. Колись це був пагорб, але в ставку піднялась вода і його затопило. На острові росте самотня плакуча іва, під широкою кроною якої якраз посідали мої брат і сестра.

- Так, - відповідаю різко, бо ще сердита за його вчинок. - Хочуть похизуватись, як далеко вони можуть запливти.

- Вибач, якщо я тебе налякав, - він знову опиняється досить близько, майже впритул.

- Більше так не роби, - відводжу погляд. - Мені це не подобається.

- Настю! - знову кричить Богдан.

- Попливемо до них? - запитує лагідно Тимур.

Він торкається пальцем бретельки купальника, а я втягую в себе повітря. Наче нічого такого не зробив, але чомусь я занадто сильно реагую. Роблю крок назад, наступаю на камінчик і спиною падаю у воду. Цього разу занурююсь з головою, ледь встигаю затримати подих.

Я плаваю добре і легко б винирнула. Але міцні руки охоплюють мою талію і тягнуть догори. Тимур висмикує мене з води і притискає до себе, обіймає міцно, не відпускаючи.

- Тебе страшно саму залишати, - шепоче на вухо трохи схвильовано.

Він теплий і вологий, і м'язи його твердючі наче камінь. А ще я чітко відчуваю досить швидкий стукіт його серця. Починаю тремтіти, сама не знаю від чого саме. Хоча ні, знаю. Бо мене обіймає привабливий оголений чоловік. І я, як будь-яка жінка, реагую на це. Тепер я дуже добре розумію Лариску. А він живе у її домі і постійно мерехтить перед очима. Яка велика спокуса.

- Все гаразд, просто переступилась, - бурмочу під ніс уривчасто.

Кладу долоні йому на груди і піднімаю очі, зустрічаюсь з гарячим поглядом. Замість того, щоб звільнитись з його обіймів, просто стою, мов статуя.

Ох, як він дивиться на мене. Він наче хоче з'їсти мене прямо зараз. Невже я настільки сильно йому подобаюсь?

- Я не проти постійно бути поруч і слідкувати за тобою, - голос його змінюється, стає гортанним. І я не така вже наївна, щоб не зрозуміти чому.

Він хилиться до моїх губ, а я відхиляюсь назад, намагаюсь тримати дистанцію, хоч це дуже важко.

- Що ти збираєшся зробити? - голос тремтить і я нічого не можу з ним вдіяти.

- Нестерпно хочеться тебе поцілувати, - шепоче і ще сильніше притискає до себе, не даючи для мене ніякої волі для маневру. - Поцілунок за порятунок.

- А ти нахабний, - фиркаю. - А як же Лариса?

- Ми з нею не зустрічаємось, якщо ти про це. Вона б хотіла цього, але вона мене не цікавить.

- А хто ж цікавить? - мої слова ледве чутно, бо його губи вже від міліметра від моїх.

Я знаю відповідь. Але все одно хочу почути.

- Ти, моя пшеничко. Я тобою зачарувався.

В ту мить, як він мене цілує, задаюсь питанням, чому саме так він мене назвав.