Читати книгу - "Найцінніше в житті, Юрій Гадзінський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
* * *
Знайомі з дитинства вулиці тепер виглядали немов чужі. Ніби приховували щось або когось у вікнах кожного дому. Не дивитися у вікна!..
Богдан неспішно йшов тротуаром та прислухався. Він не чув нічого, окрім власного дихання. Абсолютна порожнеча. Хлопець уже безліч разів пошкодував, що вирішив провідати рідний дім через стільки років. Він нервово озирався, потилицею відчував чийсь погляд. Самому тут дійсно було дуже і дуже страшно. Тілом раз у раз пробігали противні липкі мурахи. З кожного вікна на нього дивилися люди. Богдан розумів, що потривожив вічний спокій мешканців міста Прут. Вони не раді йому.
— Дайте мені просто дійти додому.
То тут, то там миготять тіні. Простір звужується. Ледь торкається свідомості чиїсь нерозбірливий шепіт. Або ж це все просто омана? Богдан зупинився та різко перевів погляд на вікно одного з будинків справа. Порожньо. Все застелено фіранками. Ні монстрів, ні привидів, ні потворних фізіономій. Нічого.
— Дайте мені просто дійти додому.
Знову хтось шепоче. Кожен покинутий автомобіль, кожен стовп виглядає зловісно та наче гнівається на порушника вічного спокою. Богдан продовжив іти. Глибоко вдихнув. Здавалося, що зараз до його плеча хтось торкнеться. Ось-ось він зіткнеться з кимось.
— Дайте мені просто дійти додому.
Він і далі повторював свою мантру та крок за кроком рухався вперед, тримаючи рушницю на готові.
— Додому.
Вулиця все ніяк не закінчувалася. Врешті, йому ж говорили не сприймати все довкола всерйоз. Все, що він бачив зараз, усі ці образи та кольори, тіні та примари – це ж не обов’язково реальне, правда? Можливо. А смерть Олександра? Наповнена кров’ю ванна? Нічна пригода? Чи було це все насправді? Богдан знову завмер, немов вкопаний. Стоп. Скільки ж йому ще йти? Він все крокує, крокує… Вулиця ж давно повинна закінчитися. Правильно? А коли востаннє він їв, пив, або спав?...
Богдан ніколи не мав схильності розмовляти з собою. Голова наповнилась свинцем. Ще буквально з десяток метрів. Далі – поворот наліво, і все, і там домівка. Це ж така мала відстань! Дорога зі школи додому займала хвилин п’ятнадцять максимум. А зараз що відбувається?... У свідомість почали надходити дивні думки. Богдан раптом зрозумів, що не здатен визначити скільки днів він вже знаходиться в Секторі. Цікаво, як змінився зовнішній світ? Чи бодай хто помітив його відсутність? Юнак потрусив головою. Пройшов всього тиждень, вірно? Ну місяць максимум, ще ж можна повернутися, так? Не хотілося приймати той факт, що картинка довкола не змінилася, одні й ті ж будинки, одні й ті ж вікна. Вікна. Точно. Не слід було зазирати у вікно… Захотілося сісти посеред тротуару та обпертися спиною до цегляного паркану. Бодай трохи перепочити. І подумати.
Але до свого рідного будинку Богдан все ж дістався. Коли щось привертало його увагу, юнак в першу чергу думав про своє життя і здоров’я. Якщо це “щось” не наближалося до нього, не загрожувало – то слід було просто йти далі. Це була його рідна затишна вуличка. Жодних багатоповерхівок, автомагістралей, чи гіпермаркетів. З неба сипало щось між дощем та сніжком. Приморозило. Тактичні рукавички досить добре зігрівали руки.
Хвіртки до деяких дворів були відкриті нарозтвір. Однак ворота домівки як і багато років тому залишалися зачиненими. Він обережно зайшов у двір. Скрипнуло, як і багато років тому. Богдан неспішно оглянув подвір’я. Ось собача будка, ось купа цегли. Вони так і не зайнялися будовою ще тоді. Дві вишеньки ростуть. Криниця. А ключ від дому все ще підходив до вхідних дверей. Богдан тихо увійшов всередину домівки і раптом відчув запах випічки з глибокого дитинства. Всередині хатини – світло й затишно, ні тобі бруду, ні пилюки. Зовсім не те очікував побачити юнак. Старенька кухня, похилий столик, декілька крісел. Плита. Вікна – надиво чисті. Одразу стало тепліше. Ніби й не було за спиною усіх цих років. Хоча цього всього не могло бути, оскільки будинок ніким і нічим не опалювався. Втративши будь яку пильність та зв’язок із реальністю, Богдан припер рушницю до столу та зняв зі спини рюкзак. Ну от і все. Він – вдома. Та й шепіт той припинився безкінечний. Більше нічого довкола не існувало, більше нічого не мало значення.
Все на своїх місцях, як і колись. Ще до війни. До того як він потрапив на фронт, у розвідувальний батальйон. До смерті рідних, до втрати зв’язку із навколишнім світом. До тотальної самотності, відчаю та впертого нерозуміння, що далі робити у цьому житті.
Напевне коли йти вперед нестерпно боляче, то потрібно повернутися назад.
І доля, вочевидь, зараз дає таку можливість. Він дістав переповнений старий фотоальбом, котрий знайшов на стелажі. Саме за ним і прийшов. За пам’яттю. За найціннішим у житті. Адже окрім цих фотографій на сьогоднішній день не залишилося нічого від колись великої родини. Богдан сів у крісло, відкрив альбом. Не було пилюки, чи бруду. Не було затхлого повітря. Дивно. Фотокартки – цілі, не пожовклі. Добре збережені. Кімнату наповнювало сонце, через вікно линув пташиний спів та віддалені голоси рідних людей. Хоча здається вікна були закриті, коли він зайшов. В тім… Запах свіжих пиріжків з трояндовим повидлом примусив його ковтнути слину. Все ж таки як давно він вже не їв. Скільки днів чи тижнів… Думати знову стало важко. Глибоко всередині Богдан розумів, що все це – омана. Що потрібно взяти рушницю та забиратися звідси чимдуж. Зустрітися з Дімою та спільними зусиллями вибиратися. Якщо звісно сам Діма ще не зник. Але… Для чого взагалі кудись іти? Не було більше мерзенного дощику зі снігом, не було Сектору, усього образливого та болючого, що він пережив за останні роки. Тепер він знову вдома. Чому б, зрештою, просто не посидіти тут трохи? Що може статися за якихось декілька хвилин? Чи за годинку? Зараз він ще трохи посидить… А потім…
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найцінніше в житті, Юрій Гадзінський», після закриття браузера.