Читати книгу - "Поїзд о 4.50 з Педдінгтона"

Легка барва втіхи зафарбувала щоки міс Марпл.

– Можливо, мені не слід так себе почувати, – сказала вона, – але приємно сформулювати теорію й потім переконатися, що вона відповідає дійсності.

Вона помацала пальцями невеличкий клапоть хутра.

– Елспета сказала, що на жінці було пальто зі світлого хутра. Я думаю, пудрениця була в кишені пальта й випала звідти, коли тіло покотилося вниз по схилу. Пудрениця не має жодних прикметних ознак, але вона може допомогти. Ви не забрали звідти все хутро?

– Ні, половину я залишила на колючці куща.

Міс Марпл схвально кивнула.

– Правильно зробили. Ви дуже розумна жінка, моя люба. Поліція захоче переконатися, як воно було насправді.

– Ви підете до поліції – з цими речами?

– Ні… Поки що ні… – Міс Марпл замислилася на якусь мить. – Думаю, спочатку треба знайти труп. Ви зі мною згодні?

– Так, звичайно, але чи не здається вам, що знайти його буде не так легко? Якщо всі ваші припущення правильні, то вбивця викинув тіло з поїзда, потім, імовірно, вийшов у Брекгемптоні, а потім – мабуть, у ту ж таки ніч – повернувся сюди й забрав тіло. Але що сталося потім? Він міг віднести його куди завгодно.

– Не куди завгодно, – заперечила міс Марпл. – Я не думаю, що ви зробили всі логічні висновки, моя люба міс Айлесберроу.

– Називайте мене Люсі. Чому ви вважаєте, що він не міг віднести труп куди завгодно?

– Бо в такому разі йому було б набагато легше вбити дівчину в якомусь усамітненому місці й забрати тіло звідти. Ви неправильно оцінили…

Люсі урвала її.

– То ви хочете сказати, – то ви маєте на увазі, – що це було наперед задумане вбивство?

– Спочатку я так не думала, – сказала міс Марпл. – Та й хто б подумав так спочатку. Було дуже ймовірно, що між ними відбулася сварка, чоловік утратив самовладання й задушив дівчину, після чого опинився перед проблемою, яку мусив розв’язати за кілька хвилин. Але було б надто великим збігом, якби він задушив дівчину в нападі люті, а потім виглянув у вікно й побачив, що потяг рухається по дузі й перебуває саме в такому місці, де він може викинути труп і бути впевненим, що зможе повернутися туди згодом і віднести його до якогось іншого місця. Якби він викинув тіло у випадковому місці, то нічого більше не міг би зробити, і його б уже давно знайшли.

Вона замовкла. Люсі здивовано витріщилася на неї.

– Ви знаєте, – замислено проказала міс Марпл, – цей злочин був спланований надзвичайно розумно – і я певна, злочинець обміркував його дуже ретельно. У поїзді є щось дуже анонімне. Якби він убив її там, де вона жила або просто перебувала, хтось міг би помітити, як він прийшов або пішов. Або якби він запросив її поїхати з ним кудись на природу, хтось би запам’ятав номер і марку його автомобіля. Але поїзд заповнений незнайомими людьми, які їдуть невідомо куди, і там майже ніхто нікого не знає. А в приміському поїзді, переконавшись, що він сам-один із нею у вагоні, задушити її було надзвичайно легко, а надто якщо він точно знав, що робитиме далі. Він знав – він мусив знати – усе про Резерфорд-Хол, про його географічне розташування, про його незвичайну усамітненість – такий собі острів, оточений залізничними коліями.

– Саме так воно там і є, – сказала Люсі. – Це анахронізм із минулого. Гамірне міське життя буяє навколо, але не зачіпає його. Уранці туди навідуються торговці, ото й усе.

– Отже, ми припускаємо, як ви сказали, що вбивця навідався до Резерфорд-Холу вночі. Було вже поночі, коли тіло скотилося з насипу, і навряд чи хтось міг натрапити на нього до наступного дня.

– Справді, не міг.

– Отже, вбивця туди з’явився. Як саме? Приїхав на машині?

Люсі замислилася.

– Там є занедбана дорога, попід стіною фабрики. Він, певно, приїхав тією дорогою, завернув під аркою залізничного мосту й опинився на території маєтку. Потім переліз через паркан і пішов попід насипом, знайшов труп і переніс його до машини.

– А потім, – продовжила її думку міс Марпл, – він відвіз його в те місце, яке обрав заздалегідь. Він усе обміркував, можна не сумніватися. І не думаю, – я вже про це сказала, – що він вивіз його з Резерфорд-Холу, а якщо й вивіз, то десь недалеко. Найімовірніше, він закопав його десь там, принаймні, так мені підказує логіка.

Вона подивилася на Люсі.

– Певно, що так, – сказала Люсі, трохи поміркувавши. – Але це було б для нього не так легко, як здається.

Міс Марпл ствердно кивнула головою.

– Він не міг закопати його в парку. То була б надто важка робота й надто помітна. Хіба що в такому місці, де земля вже перекопана.

– Можливо, городець біля кухні, але там зовсім близько будиночок садівника. Правда, садівник старий і глухий – а проте його присутність могла б становити ризик.

– Там є собака?

– Ні, немає.

– Тоді він міг заховати труп у якомусь сараї або прибудові.

– Так і справді було б для нього простіше й швидше… Там багато старих будівель, якими тепер не користуються. Напіврозвалені свинарні, склади збруї, майстерні, до яких ніхто й близько не підходить. Або він міг викинути тіло в хащі рододендронів чи кущів.

Міс Марпл кивнула головою.

– Атож, я думаю, це набагато ймовірніше.

У двері постукати, і похмура Флоренс увійшла з тацею в руках.

– Це добре, що у вас гості, – сказала вона міс Марпл. – Я спекла свої особливі тістечка, які ви колись дуже любили.

– Флоренс завжди частувала мене надзвичайно смачним печивом до чаю, – сказала міс Марпл.

Задоволена Флоренс розтягла свої риси в цілком несподівану усмішку й вийшла з кімнати.

– Я гадаю, моя люба, нам не слід говорити про вбивство за чаєм, – сказала міс Марпл. – Це така неприємна тема.

ІІ

Після чаю Люсі підвелася.

– Мені час повертатися, – мовила вона. – Я вже вам казала, що жоден із тих, хто тепер мешкає в Резерфорд-Холі, не може бути тією людиною, яку ми шукаємо. Там живуть лише старий чоловік, жінка середнього віку і старий, глухий садівник.

– Я не стверджувала, що вбивця там живе, – заперечила міс Марпл. – Я наполягала лише на тому, що він дуже добре знає Резерфорд-Хол. Але ми ще повернемося до цього, коли ви знайдете труп.

– Ви начебто анітрохи не сумніваєтеся в тому, що я його знайду, – сказала Люсі. – Я зовсім не налаштована так оптимістично.

– Я переконана, ви досягнете успіху, моя люба Люсі. Ви людина надзвичайно ефективних дій.

– У деякому розумінні так, але я ніколи не мала досвіду в пошуках трупів.

– Я переконана, що для цього вистачить трохи елементарного здорового глузду, – підбадьорила її міс Марпл.

Люсі подивилася на неї й засміялася. Міс Марпл усміхнулася їй у відповідь.

Наступного дня, пополудні, Люсі розпочала систематичні пошуки.

Вона ретельно обшукала всі надвірні будівлі та кущі й траву, які їх оточували, зарості шипшини навколо старої свинарні й зазирнула до бойлерного приміщення під оранжереєю, коли раптом почула сухий кашель і, обернувшись, побачила старого Гілмена – садівника, який дивився на неї несхвальним поглядом.

– Стережіться, міс, щоб тут не впасти, – остеріг він