Читати книгу - "Називай мене Мері..."

на тиждень. Не сушачи голову, Олег погодився, швидко розгріб найближчі справи й уже на двадцять першу двадцять чекав на вказаному місці. Про всяк випадок вирішив набрати пасажира — раптом той теж прийшов раніше, стоїть десь неподалік, нервує. Але номер спершу не відповідав. А за третім разом механічний жіночий голос сповістив, що абонент знаходиться поза межами доступу.

Таке теж траплялося не раз і не два.

Чесно докуривши до призначеного часу, Кобзар знову повторив спробу викликати клієнта. Почувши те саме, сплюнув, беззлобно вилаявся. Щось могло помінятися, навіть зірватися. Тільки ж у таких випадках пристойні люди ставлять до відома. Тепер він сидітиме без діла, дарма крутився.

Сприйнявши все з філософським спокоєм бувалого в бувальцях, Олег швидко знайшов позитив: можна трохи перевести подих, поточити ляси з тими приятелями, хто саме товкся біля «Фільтру», випити вже котру за робочий день каву. Поспішати хоч як нема куди, до глупої ночі й традиційної боротьби з безсонням у чотирьох стінах далеко.

Прочинив дверцята, коли від входу в кафе відділилася тінь, ступила через калюжу до машини.

Дівчина.

— Їдемо? — спитав машинально.

— Куримо.

Голос грудний, ледь хрипкуватий, з темряви блимнули великі круглі очі.

— Тобто?

— Цигарка.

— І що з того?

— Пригостіть.

Кобзар зміряв худеньку дівочу постать спершу знизу вгору, потім — назад.

— А ну, як у мене нема?

— Є. Я бачила. Ви сиділи й курили.

— Ти ба.

Крити було нічим. Видобув пачку, простягнув незнайомці. Вона взяла цигарку двома пальцями, глянула запитально. Зрозумівши, чого ще хоче, Олег клацнув запальничкою. Дівчина звично затягнулася як досвідчений курець, ще й жадібно, спрагло, ніби терпіла без дози нікотину щонайменше добу й вуха згорнулися рурочкою. Пустила вбік густий струмінь диму, кивнула, що мало означати подяку. Ступила через калюжку назад.

— Туди не можна з куривом, — зауважив Кобзар.

— Мене вже вигнали, — озвалася дівчина. — Думала там, із кавою. Останню скурила.

— Чекаєш на когось?

— Ще не знаю.

— Ха. Я теж.

— Що — теж?

— Чекаю, не знаючи кого й чого. Може, разом?

— Не може.

Дівчина повернулася спиною. Та враз передумала — розвернулася назад, зосередилася, мовби перед початком важливого й складного процесу. Піднявши гостре підборіддя, випустила один за одним чотири кільця диму.

— О, як ми вміємо, — гмукнув Олег.

— Я вмію. Ви — навряд.

Це починало цікавити, навіть трохи заводити. Вечір раптом почав набувати не знати ще якого, але точно нового значення. Він прийняв виклик.

— Зараз побачимо.

Затиснувши цигарку губами, викресав вогню, викаблучуючись перед незнайомкою. Підніс запальничку, відтворюючи бачений у якомусь американському фільмі про крутих копів жест. Прикурив, затягнувся, розкрив рота, чекаючи, поки вийде перше кільце.

Нічого не сталося.

Олег заплямкав, мов викинута на берег риба. Навіть махнув перед собою, не вірячи, що дівчина переграла його, сорокарічного, з чималим досвідом курця. Ніби шукав біле кільце в повітрі, хотів схопити, показати трофей. Потому скреготнув зубами, зробив нову затяжку, намагаючись повторити.

Той самий результат.

Ще й закашлявся — перестарався.

Дівчина тихенько хіхікнула, двічі плеснула в долоні, показала великого пальця. Швидко докуривши, щиглем послала бичок у перероблений зі старого відра смітник, тепер уже зайшла всередину. Кобзар лишився стояти, так і не зрозумівши, що то було й для чого воно йому треба. Подивився, як тліє вогник на кінчику цигарки. Жбурнув бичок туди ж, спробувавши повторити щигля. Теж не вийшло: недопалок вдарився об край відра, упав поруч.

Ну що за день сьогодні!

Закривши машину, Кобзар переступив поріг «Фільтру».

14

Пізно ввечері всередині гуртувалися лише знайомі довколишні пияки.

Олег не трудився тримати в голові, хто з них є хто. Цікавіше було визначати на око, ким мужики різного віку могли бути по життю. Вони віталися з ним та іншими таксистами, ніколи не користуючись їхніми послугами. Кобзар здогадувався: жоден із них не часто виходив навіть за межі мікрорайону. Звісно, кожен десь мешкав, працював чи вже дістав пенсію, мав родину й щось попоїсти. Але як діти звично збираються на одному майданчику, граючи в лише їм відомі ігри, так і ці дорослі люди відчували себе потрібними лише тут, під дахом задрипаного генделика, вітаючись із буфетницями, обмінюючись затертими фразами й згодовуючи їм бородаті анекдоти.

Зоя, яка ще не допрацювала тиждень своєї зміни, краще знала кожного. Кобзар заради інтересу в розмовах із нею ніби між іншим цікавився постійною публікою. Відповіді буфетниці тішили його самолюбство, бо вираховував переважно правильно. Вгадав у високому, стриженому йоржиком шатенові з прямими плечами, в строгих, завжди випрасуваних штанях та короткій шкірянці відставного майора. Додумався, що сутулий кудлатий дідок в окулярах, старомодному плащі й вічно брудних черевиках — доцент, колишній викладач фізики. А міцно збитий брутальний парубійко з татуюваннями на обох кулаках — професійний вантажник. Чим займалася круглолиця жіночка непевного віку, яка називала його своїм чоловіком, не знала навіть втаємничена в усі справи Зоя, але переконувала: вантажник регулярно витрачає тут саме її гроші. Час від часу до компанії прибивався бородатий, дуже схожий на професійного актора чоловік із металевою палицею, на яку спирався при ході. Його пригощали всі по черзі, називаючи майстром. Якщо вірити Зої, чоловік свого часу налагоджував високоточні прилади.

Але наразі Олега більше цікавила дивна незнайомка.

Зайшовши, покрутив головою й відразу вгледів дівчину в найдальшому кутку. Там, де минулого разу вони сиділи з Пасічником. Вона ніби забилася туди мишею, яка знайшла хай незатишну, проте свою, безпечну нірку. Кобзар зачепив оком паперову тарілку з залишками якоїсь місцевої їжі, поруч — аж три паперових посудини. Дві високих, у таких зазвичай заварювали чайний пакетик. Одна маленька, з-під кави.

Зробив рукою вітальний жест, мов старій знайомій.

Дівчина схрестила руки на грудях, поправила комір куртки, демонстративно подивилася вбік, наче її раптом зацікавив старий плакат із рекламою сухариків до пива. Зате у відповідь махнув вантажник, а майор уже лаштувався до стійки з трьома порожніми пластиковими стаканчиками.

— Копійки економиш, — буркнула Зоя, але, не питаючи більше нічого, поновила порції дешевої горілки.

— Природу бережу, — пояснив майор. — Викинемо три замість шістьох. Уже на міліметр менше забруднимо довкілля.

— Мало щось сьогодні. Замість шістьох... Ви по дванадцять штук за раз користаєте.

— Математика, — сказав майор глибокодумно, дивлячись при цьому на Олега, а наступну коротку фразу адресував уже йому: — Бач.

— Дай людині пройти, — кинула буфетниця.

Майор, тримаючи