Читати книгу - "Ода до радості (збірник)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Стьопо… – перелякано крутячи маленькою головою, тихенько покликав Мар’янчик, а за мить уже зовсім нишком додав: – Ти де?
Тихон разів з п’ять роззирнувся навкруги і лиш тоді здогадався задерти голову. Над ним підпливало блакиттю небо, по синій плівці сунули, турляючись, білі крижини хмар – і більше нічого. Апарат наче випарувався… Звідкіля бідолаха міг знати, що за той час, поки він виглядав геліостат у довколишніх кущах, Стьопа Ревун і вся та триклята конструкція з об’ємом гелію, в 7,2 раза більшим за необхідний, досягли висоти 3316 метрів, неухильно підіймаючись, тож Тихон, відповідно, ніяк не міг побачити їх із землі?
– Містика! – Страх кинув краплі холодного поту на спину. – Не інакше як відьмацтво, – прошепотів Мар’янчик сам до себе.
Прикусивши губу, він зібрався бігти до селища, здіймати тривогу, коли зненацька за кілька метрів, здійнявши в повітрі хмару куряви, гепнулася на траву Стьопина пневматична гвинтівка. Тихон удруге, цього разу без поспіху, повернув побіліле обличчя до вигорілого неба: та сама незаймана блакить, ті ж череваті хмари. Тільки тепер, здавалося, вони підсміювалися над ним пухкими беззубими посмішками. Тихон тупився у височінь, а кошмарна правда, мов кислота, в’їдалася в мозок.
– Стьопо… – прошамкав він, відчуваючи, як на очі навертаються сльози. – Що я наробив?
Певна річ, Стьопа його не чув. У Стьопи на часі були важливіші питання.
4
У перші кілька секунд після старту Стьопа тупо не міг в’їхати, що це за атракціон такий почався. Хлопця вчавило у стілець, згори батогами захльоскало повітря, а на додачу Пуззі щедро помочився йому на шорти. Шолом зсунувся на носа, через що попервах Стьопа не бачив, що він чеше, аж свистить, набираючи висоту з безпрецедентною для повітроплавних апаратів швидкістю 79,3 м/с.
Лише через півхвилини, однією рукою стискаючи бульдога, Стьопа поправив каску і повною мірою оцінив оперативну обстановку.
– Твою м-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а… – завищав він, чіпляючись вільною рукою за канати й обплітаючи ногами ніжки стільчика. Земля була далеко… дуже далеко.
Кричав Стьопа недовго, бо задер голову, вигадуючи, як би відчепитися від куль. Тієї ж миті скажений потік наскрізь продув його нутрощі, забравши крик із горла і виперши вітрами в районі прямої кишки. Стьопа кавкнув, опустив макітру і затих, почуваючись так, наче в нього засадили бетонну палю.
Треба віддати належне. Попри холод, попри розріджене повітря і турбулентність, попри гравітаційні перевантаження й бульдога на борту, чувак зміг сконцентруватися і відновити здатність тверезо мислити. «Гвинтівка!» – сяйнула рятівна думка. Стьопа обережно опустив на крісло і затиснув між колін тремтячого, переляканого до смерті Пуззі. По тому повернув обличчя і мокрою від холодного поту рукою витягнув з-під ноги пневматичну рушницю. Не підіймаючи голови, навмання спрямував дуло вверх і натиснув на спусковий гачок…
Стьопа думав, що у нього проблеми. Проте будемо відверті: до моменту пострілу справжні проблеми навіть не починалися. По-перше, він промазав. Йому слід було почекати, поки геліостат зупиниться, зависне у повітрі (рано чи пізно це мало статися), і лиш тоді розстрілювати кулі. На жаль, Стьопа стрельнув відразу, не чекаючи; як наслідок, повітряні струмені з шаленою силою налягли на передпліччя і спрямували дуло вбік – металева кулька тільки ковзнула по нейлону. По-друге, віддача від пострілу, хай якою вийшла слабкою, вибила гвинтівку з руки. Рушниця, своєю чергою, вдарившись об коліна, виштовхнула з-поміж ніг Пуззі…
Хоча навіть не це стало зав’язкою реальної проблеми. Справжня халепа почалася тоді, коли Стьопі довелося вирішувати, як діяти: кидати Пуззі і ловити гвинтівку чи ловити Пуззі і спостерігати, як останній шанс повернутися на землю структурно цілісним організмом, а не безформною субстанцією, примерзлою до дерев’яного стільчика, зникає поміж хмар.
Стьопа вибрав «ловити Пуззі».
5
У пілотів є прислів’я: гравітація ніколи не програє, все, на що можна розраховувати, – це нічия. На висоті 4620 метрів над рівнем моря, у надзвичайно розрідженому повітрі з температурою -11 °C, геліостат зупинився, самотньо зависнувши поміж рідких білосніжних хмарин. Вітру майже не було, і спроектований Мар’янчиком апарат зі Степаном і Пуззі на борту неспішно подрейфував на південь. У напрямку злітно-посадкової смуги 18L міжнародного аеропорту Бориспіль.
6
…З північного заходу до міжнародного аеропорту Бориспіль наближається великий пасажирський літак. То 170-місний красень «Airbus A321» – одна з найновіших модифікацій – авіакомпанії «British Airways», рейс BA 840 із Лондона до Києва. Десять хвилин тому лайнер, зійшовши з крейсерської висоти, почав зниження і станом на 9:40 ранку за київським часом займав 150-й ешелон.[2]
У кабіні 321-го триває рутинна підготовка до приземлення. У лівому командирському кріслі розташувався капітан Дункан Веймор – ще не старий, але вщерть посивілий плечистий здоровило, з випнутою, наче шухляда, нижньою щелепою, втопленими глибоко під лобом очима кольору сталевого зрізу і по-боксерськи зіщуленими вухами. Рівна спина, виголене до мармурової білості підборіддя та владний, заледве не диктаторський погляд безпомилково видають у ньому колишнього військового пілота. Веймор не так давно приєднався до «British Airways». Кілька років тому, під час останньої війни в Іраку, він командував ескадрильєю штурмовиків «A-10 Thunderbolt».
Справа від Дункана сидить другий пілот. Молодий, дотепний і разом із тим неймовірно педантичний Тед Дженкінс. Божевільна прискіпливість Дженкінса до найменших деталей, що стосуються польоту і підготовки літака, давно стала причиною беззлобних кепкувань з боку колег по авіакомпанії. Правда, на кпини Тед Дженкінс анітрохи не зважає. Молодик має хороший наліт і небезпідставно сподівається в найближчі кілька років скласти іспит і зайняти ліве крісло на одному з далекомагістральних лайнерів «British Airways».
9:45 за київським часом. За бортом – чудова погода, мрія всіх пілотів.
Схиливши голову, Дженкінс напружено працює з передпосадковим check-list’ом. Веймор, не кліпаючи, свердлує очима небо. Під рідкими віями капітана грає недобрий, занепокоєний полиск.
Річ у тім, що Дункан Веймор ненавидить Україну. А якщо точніше – всі слов’янські аеропорти. Ще більше за слов’янські аеропорти кеп ненавидить слов’янських диспетчерів, вважає їх чимось середнім між російськими відпочивальниками і камбоджийськими червоними кхмерами. Містер Веймор багато через що пройшов у житті, довелося й пороху понюхати, але щойно мова заходить про приземлення в Україні, Польщі чи Чехії, його яйця, образно кажучи, гепаються на підлогу, а під пахвами збирається холодна роса.
Сім місяців тому під час посадки у Празі Веймор ледь не закатав у бетон двомоторну «Cessna», якій диспетчер забув
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ода до радості (збірник)», після закриття браузера.