Читати книгу - "«спадкоємиця темряви» частина 1, Настя Коваленко"

Наступні дні Селестіна поводилася обережно. Вона здавала всі свої заняття, тренувалася з Орденом і робила вигляд, що все добре.

Але всередині була напружена як струна.

Деймон Блекстоун змінився.

Тепер він ніби випадково опинявся поряд: у бібліотеці, на обіді, на заняттях із заклять.

Він дивився на неї своїми глибокими, похмурими очима і кожен раз наче хотів щось сказати — але мовчав.

Одного вечора, коли вона вчила чари переміщення в пустій аудиторії, він підійшов

— Ти добре справляєшся, — тихо сказав Деймон.

Селестіна підвела погляд і злегка посміхнулася, ховаючи справжні почуття.

— Дякую.

Вона знала, що має тримати дистанцію.

Вона знала, що це пастка.

Але в його очах було щось справжнє… щось, що змушувало її сумніватися.

— Можна я допоможу тобі? — запитав Деймон.

Він протягнув їй руку.

І в цю мить у Селестіни всередині змагалися дві сили:

Серце, яке хотіло довіряти, і розум, який кричав про небезпеку.

Вона обережно кивнула.

Деймон став поруч, і разом вони почали тренувати переміщення.

Його пальці випадково торкнулися її руки — і в ту ж мить крізь неї пройшов теплий струм.

Селестіна заплющила очі на секунду.

Вона розуміла: він небезпечний.

Але також розуміла інше:

Вона небезпечно близько до того, щоб йому повірити.