Читати книгу - "Ловець повітряних зміїв"

не змінився, хоч і в Арґу — королівському палаці Кабула — оселився новий правитель. Люди працювали від суботи до четверга, а щоп’ятниці вибиралися на пікніки в парки, на береги озера Карґа чи в сади Пагмана. Різнокольорові автобуси та вантажівки, напхані пасажирами, котилися вузькими вулицями Кабула, а помічники водіїв стояли на задніх бамперах, широко розставивши ноги, і з відчутним кабульським акцентом вигукували, куди їхати. Під час Іду — триденного свята по завершенні священного місяця Рамадану — кабульці одягалися в найкращий і найновіший одяг та навідували родичів. Обіймалися й цілувалися, бажаючи одне одному «Ід мубарак». Тобто щасливого свята. А дітлашня розпаковувала подарунки та гралася круто звареними пофарбованими яйцями.

Отож на початку зими 1974 року ми з Гассаном бавилися собі на подвір’ї, будували снігову фортецю, аж ось його погукав Алі:

— Гассане, ага-сагіб хоче з тобою поговорити!

Він стояв перед вхідними дверима, вбраний у біле, заховавши долоні попід пахви й видихаючи теплі хмарки.

Ми з Гассаном усміхнулися навзаєм. Бо весь день чекали, коли вже Алі його покличе — то був день народження Гассана.

— Що там за подарунок, тату, ти знаєш? Скажеш нам? — запитав Гассан. І очі його сяяли.

Алі знизав плечима.

— Ага-сагіб зі мною нічого не обговорював.

— Ну ж бо, Алі, розкажи нам, — наполягав я. — Може, розмальовка? Чи новий пістолет?

Алі, як і Гассан, не вмів брехати. Щороку він вдавав, ніби не знає, що баба купив Гассану чи мені на день народження. І щороку його зраджували очі, тож ми підлещувалися до нього і вмовляли розповісти. Однак цього разу він, здається, казав правду.

Баба ніколи не забував про Гассанів день народження. Якийсь час він питав Гассана, що саме той хоче, але потім перестав, бо Гассан був надто скромний, щоб замовляти подарунки. Тому щозими баба сама вибирав щось для нього.

Одного року купив японський іграшковий трактор, іншого — електричний паротяг і колію. А минулого року баба здивував Гассана шкіряним ковбойським капелюхом — точнісінько таким, як у Клінта Іствуда в «Хороший, поганий, злий» — фільмі, що став нашим улюбленим вестерном замість «Чудової сімки». Цілу зиму ми з Гассаном по черзі носили той капелюх і волали улюблені пісні з фільму, вилазили на снігові кучугури та «стріляли» один в одного, склавши пальці «пістолетиком».

Ми скинули рукавиці та зняли засніжені чоботи перед вхідними дверима. Ввійшли у вестибюль і побачили, що баба сидить біля чавунної грубки, в якій горять дрова. Поруч із ним був невисокий лисуватий індієць у коричневому костюмі та червоній краватці.

— Гассане, — сказав баба, хитро всміхаючись, — познайомся зі своїм подарунком.

Ми з Гассаном обмінялися здивованими поглядами. Ніде не було видно коробки в подарунковій упаковці. Ані торбини. Ані іграшок. Лише Алі, який стояв позаду нас, та ще баба з цим сухорлявим дядьком-індійцем, трохи схожим на вчителя математики.

Індієць у коричневому костюмі всміхнувся і простягнув Гассанові руку.

— Я — лікар Кумар, — сказав. — Радий знайомству.

Він говорив мовою фарсі з відчутним розкотистим індійським акцентом.

— Солям алейкум, — невпевнено відповів Гассан. Ввічливо кивнув головою, але очима шукав батька. Алі підійшов ближче і поклав руку на Гассанове плече.

Баба зустрівся поглядом зі сторожкими — навіть збентеженими — Гассановими очима.

— Я викликав лікаря Кумара з Нью-Делі. Лікар Кумар — пластичний хірург.

— Ти знаєш, що це значить? — запитав індієць, лікар Кумар.

Гассан похитав головою. Подивився на мене: мовляв, підкажи. Та я знизав плечима. Я знав лише, що до хірурга йдуть тоді, коли в тілі треба щось полагодити, наприклад, видалити апендикс. І знав я це тільки тому, що один з моїх однокласників помер від запалення апендикса рік тому, а вчитель пояснив нам, що його надто пізно відвели до хірурга. Ми з Гассаном глянули на Алі, та від нього помочі було мало. Його обличчя залишалося незворушним, як завжди, проте очі наповнилися серйозністю.

— Що ж, — сказав лікар Кумар, — моя робота така: я виправляю людські тіла. Іноді — обличчя.

— Ох, — зітхнув Гассан.

Він поглянув спершу на лікаря Кумара, потім на бабу й Алі. Торкнувся верхньої губи.

— Ох, — повторив.

— Розумію, подарунок незвичний, — озвався баба. — І, мабуть, ти сподівався на щось інше, але цей подарунок буде з тобою довіку.

— Ох, — сказав Гассан. Облизав губи. Прочистив горло. — Ага-сагіб, а це... це...

— Хвилинна справа, — втрутився лікар Кумар, лагідно всміхаючись. — Зовсім не болітиме. Власне, я дам тобі спеціальні ліки, і ти геть нічого не пам’ятатимеш.

— Ох, — знову сказав Гассан. І полегшено всміхнувся у відповідь. Бодай трохи полегшено. — Я не боюся, ага-сагіб, я просто...

Гассана можна було обдурити, а от мене — ні. Я знав: коли лікарі кажуть, що не болітиме, значить, ти в халепі. З жахом пригадав процедуру обрізання, яку відбув рік тому. Лікар тоді сказав мені дослівно те саме, запевнив, що зовсім не болітиме. Але коли вночі перестало діяти знеболювальне, відчуття було таке, ніби до плоті приклали розпечене до червоного залізо. Я ніяк не міг зрозуміти, чому баба зволікав, аж доки мені виповнилося десять, і так йому цього й не пробачив.

Тепер же мені хотілося теж мати якийсь шрам, щоб викликати в батька співчуття. Так нечесно! Гассан нічим не заслужив ласки баби — він просто народився з дурнуватою заячою губою.

Операція минула вдало. Спершу ми всі були трохи вражені, коли з Гассана зняли пов’язки, але продовжували всміхатися, як наказував лікар Кумар. Було нелегко, тому що верхня губа Гассана скидалася на розбухле криваве місиво. Я думав, що Гассан закричить від жаху, коли медсестра простягнула йому люстерко. Алі тримав його за руку, доки той довго й уважно роздивлявся своє відображення. Потім щось нерозбірливо пробурмотів. Я наблизив вухо до його вуст. Гассан зашепотів знову:

— Ташаккор.

Тобто дякую.

Відтак його губи скривилися, і я тут же збагнув, що це значить. Гассан усміхався. Так само, як і тоді, коли з’явився на світ з материного лона.

Набряк спав, рана з часом загоїлася. Невдовзі то була лишень нерівна рожева лінія, що тяглася вгору від губи. До наступної зими залишився тільки шрам. І в цьому вся іронія. Тому що наступної зими Гассан перестав усміхатися.

Розділ шостий

Зима.

Щороку в перший день снігопаду я роблю те саме: виходжу з будинку